Без рубрики Право

Конституція України: проблеми слова

Зорислава Ромовська 1

Зорислава Ромовська,
доктор юридичних наук, професор

Ну що б, здавалося, слова…
Тарас Шевченко

Кожна думка потребує сло­­ва. Витончена думка по­­требує такого ж витонченого слова. Закон, а особ­ливо Основний закон держави, має бути поєднанням витонченості думки й слова.
Тримаючи у своїх руках Конституцію України мало не щодня, ми звертаємо увагу на основне і не завжди приглядаємося до того, у яку словесну одежу воно вбране. Чи є вона чистою, прозорою, чи не спотворює думку, чи від­повідає канонам української ділової мови?
Говорячи про українську мову як дер­­жавну, маємо на увазі її найвищу якість, за шкільною міркою – дванадцятибальну. На жаль, так високо оціни­­ти мову Конституції Укра­їни не можна.
Почну зі словесного розмаїття: закон «визначає», «закріплює», «встановлює», «передбачає». В окремих статтях ці слова в тих самих значеннях використані поперемінно. Кожне із них має право бути в статтях закону. Водночас закон – це не поле для показу багатства мови. Тому в Конституції треба було б вживати одне з них [1].
Особливої уваги заслуговує можливість використання у законах слова «передбачати». У Конституції УНР 1918 р. було написано: «У випадках, предвиджених законом». У Конститу­ції УРСР 1937 р. слово «передбачати» вжито один раз; у Конституції УРСР 1978 р. – двічі; а в Конституції України – аж дванадцять разів.
Слово «передбачати» словники укра­їнської мови трактують як «припускати щось заздалегідь, очікувати чогось, передрікати щось, очікувати майбутнє» [2]. Жодне із цих значень до Кон­ституції та інших законів не має щонайменшого стосунку [3]. Утім виключити його з тексту чинних законів непросто. Тому надалі залишається одне: бути уважним під час написання та ухвалення нових законів. Юристам же не завдасть особливого клопоту невідкладно звузити сферу застосування цього слова відповідно до його основного значення.
Адже Конституція та закони – це не метеоцентр і не ворожка.
Ріже вухо й слово «положення».
У Конституції УНР було вжито такі слова: «загальні постанови», «постанови карного права», «постанови па­­ра­­графів», «приписаний законом». Про «положення Конституції» зазначено у ст. 158 Конституції України. Останній її розділ має назву «Перехід­ні та прикінцеві положення». Утім ос­­новне значення слова «положення» в українській мові – це місце розташування чогось у просторі [4].
У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. розділ І мав назву «Загальні положення» і розпочинався главою «Основні положення» [5].
У тексті Цивільного кодексу Укра­їни, прийнятому Верховною Радою у тре­­тьому читанні, перша книга мала назву «Загальна частина» і розпочиналася розділом «Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин». Однак Головне юридичне управління самочинно відновило первинну термінологію: «Загальні положення», «Основні положення». Хоча до цього часу ніхто так і не пояснив різниці між ними [6].
Конституційний Суд України все час­тіше використовує у рішеннях сло­во «припис». І недарма.
У ст. 30 Конституції зазначено, що проникнення у житло можливе тільки «за вмотивованим рішенням суду». Відповідно до ст. 37 Конституції, заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється тільки «в судовому по­­рядку». А у ст. 41 гарантією недоторканності права власності є можливість конфіскації тільки «за рішенням су­ду». Отже, маємо три мовні конструкції, потрібна ж – одна!
Кожне рішення суду має бути вмотивованим. Зрештою, правильніше бу­­ло б говорити про обґрунтованість рішення, на чому, до речі, наголошено у ст. 213 ЦПК.
Слова «у судовому порядку» не годяться тому, бо акцентують увагу на процедурі судового розгляду, а не на його вершині – рішенні. Тому прийнятними є слова «за рішенням суду», і саме вони мали б здобути монопольне становище. І не тільки в Конституції України.
У ст. 80 Конституції зазначено: «На­­родним депутатам гарантується де­­пу­­татська недоторканність.», а у ст. 105: «Президент користується правом не­­до­­­торканності». Утім до розуміння не­доторканності потрібно підходити з однією міркою, хоча її обсяг у народних депутатів та президента може й не співпадати.
Насамперед недоторканність – це не право, а елемент статусу, на який воля цих осіб (не хочу, відмовляюся) не впливає. Тому слово «користується» у ст. 105 явно не на місці. Гарантування недоторканності має стосуватися й президента.
У ст. 8 Конституції поряд з принципом верховенства права проголошено принцип верховенства Конституції: всі закони приймають на основі Кон­ституції і повинні відповідати їй. У чо­­му сутність цієї обов’язкової відповідності? Ідеться про відповідність принципу, духу чи про повну ідентичність, навіть словесну: не можна змінити «ані титли, ніже тії коми…»?
«Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, чи народжені вони у шлюбі, чи поза ним». Цей припис ст. 52 Конституції викликав різні емоції.
Діти зазвичай народжуються у пологових будинках. Тому в шлюбі як союзі жінки і чоловіка (ст. 21 СК) вони аж ніяк не могли з’явитися на світ. Дитину можна народити й поза пологовим будинком: удома, у літаку, у поїзді, але не «поза» шлюбом.
Цим образливим словом «поза» вістря докору спрямоване на дитину, що неприпустимо. Можемо ділити на дві групи батьків: тих, які перебувають у шлюбі, і тих, котрі у шлюбі не перебувають.
Чи можна було б змиритися з цією похибкою? Звичайно, що ні. Тому в ст. 124 СК написано було інакше: «Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебувають їхні батьки у шлюбі між собою».
Відступлення від конституційної тер­­мінології бачимо й у Цивільному кодексі: у ст. 14 Конституції суб’єктами права власності на землю названо громадян, проте власниками землі у цьо­-му Кодексі фігурують фізичні особи [7].
Знехтувано й ст. 56 Конституції, у якій зазначено про відшкодування матеріальної шкоди. У ст. 22, 1166 ЦК ідеться про відшкодування шкоди майнової. Утім конституційний термін видається точнішим.
У ст. 55 Конституції сформульовано право кожного будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це право у ст. 19 ЦК названо правом на самозахист. Натомість у ст. 36 КК все залишено без змін: і слова «необхідна оборона», і те, що про наслідки самозахисту має думати той, на кого напали, а не той, хто нападає. У результаті нападника й надалі звільнено від потреби усвідомлення того, що сила страху в потерпілої особи, породжена протиправною поведінкою щодо неї, може переважити силу його нападу.
Мало б бути навпаки: правомірність відсічі треба визначати саме з позиції сили страху, а не сили нападу [8].
У ст. 129–1 Конституції зазначено, що рішення судів ухвалюються іменем України [9]. А в ст. 50 КК написано, що покарання призначається від імені держави.
Наскільки це правильно?
У ст. 129 Конституції вжито словосполучення «судовий процес». Нато­мість у багатьох статтях ЦПК мовиться про «цивільний процес». Авторів проекту цього Кодексу не вдалося переконати в тому, що без слова «судовий» термін «цивільний процес» втрачає сенс [10].
Так само бентежить і «кримінальний процес України». Було б ще півбіди, якби йшлося про «кримінальний процес в Україні».
Отже, маємо випадки виправданого і невиправданого відступлення не тільки від конституційного тексту, а й від її духу [11].
Така практика має своє пояснення: українська правнича мова перебуває досі на стадії становлення.
У п. 22 ст. 92 Конституції на тлі ін­­ших видів юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної, кри­­мінальної), вжитих без додатку «правова», термін «цивільно-правова відповідальність» виглядає дивно. На­­че всі інші види відповідальності не є правовими. Ця специфічна, без жодної потреби і ваги мовна «протекція» зумовила навіть думку про те, що цивільна відповідальність і цивільно-­правова відповідальність не є тотожними поняттями.
«Ні, це не так, це рішуче не так»! [12] Тому автори, які назвали свої книги «Кримінально-правова відповідальність» та «Адміністративно-правова відповідальність», не помилилися. Кожен із видів юридичної відповідальності є одночасно й відповідальністю правовою, оскільки закон є однією з форм права.
Це свідчить, що до термінотворення, тим паче у Конституції, треба ставитися серйозно.
Давно назріла потреба нового бачення дисциплінарної відповідальності. Її, на мій погляд, не можна зводити тільки до відповідальності працівника за трудовим договором, адже імпічмент президента, як і відкликання депутата – це також наслідок порушення дисципліни.
«Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер», – проголошено у ст. 61 Конституції. Але ж слово «характер» стосується переважно людини. А може, варто було написати інакше: «Юридична відповідальність особи є індивідуальною»? Чітко і просто!
У цій же статті заборонено двічі притягувати до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення. «А тричі?» – запитав якось студент. У цій іронії була рація, адже заборона повинна б стосуватися неможливості повторного притягнення до відповідальності.
«Особа вважається невинуватою…», – записано у ст. 62 Конституції. Про що ж конкретно йдеться у цьому дуже важливому приписі: про презумпцію правомірності поведінки чи про презумпцію невинуватості? Чи можна на її підставі сформулювати тезу: «Ти вчинив злочин, але вважаєшся невинуватим, доки обвинувальним вироком суду буде встановлено твою умисну чи необережну вину»?
Пропоную заперечну відповідь. Неви­­нуватість особи в конституційному контексті має полягати в іншому: «Вважаємо, що ти не вчиняв злочину, доки вчинення його тобою, до того ж умисне або необережне, буде встановлено обвинувальним вироком суду, що набув законної сили, як цього вимагає конкретна норма КК».
У ст. 129 Конституції однією із основних засад судочинства названо забезпечення доведеності вини. Чи стосується це цивільного судочинства, а заодно й цивільної відповідальності? Ствердна відповідь стала б початком кінця презумпції вини у цивільному праві. Чи, може, тут термін «вина» вжито у розумінні провини як сукупності протиправності та вини?
«Конституція України набирає чинності з дня її прийняття», – записано у ст. 160. Це зумовило дві проблеми.
Візьмімо для порівняння такі термінологічні конструкції: «набирає чинності», «набирає законної сили». Перша стосується законів, друга – рішень, ухвал, вироків суду. А чи не краще було б в обох випадках говорити про «набуття чинності»?
«Набирає» як дієслово теперішнього часу – це дія, що відбувається тоді, коли про неї говорять. До прикладу: іде дощ, співає соловейко. Тобто дія ще не завершена. Але ж тоді це «набирає» не може стосуватися закону, оскільки початок його дії не розтягується в часі.
Початок дії всього закону чи більшої його частини завжди одномоментний: перша секунда нової доби. Це закріплено з моєї ініціативи (опоненти не помітили) тільки в розділі ХІ Ци­­віль­ного процесуального кодексу: «…На­­бирає чинності 1 січня 2005 р.», а не «з» як це зазначено в Конституції Укра­­їни та всіх інших законах. Разом з тим слово «набирає» у ЦПК, на жаль, зберегли.
Прийменник «з» засвідчує початок дії, яка триває в момент розмови (сніг іде ще з досвіта). А це додатково підкреслює прикру помилку, відповідно до якої процес набрання чинності Конституцією України триває нібито й досі. Певно, тим, хто стояв у Верховній Раді біля «мовного керма», у ніч прийняття Конституції банально не вистачило часу. Зрештою, не це тоді мало вагу.
Найкращим варіантом було б: «Кон­ституція України набуде чинності в мо­­мент її прийняття». Так само стосовно інших законів [13].
Вважаю, що удосконалення мови Основного закону могло б відбутися зараз у спрощеному порядку на підставі окремої постанови Верховної Ради з подальшим затвердженням законом України, оскільки зміни не торкаються суті.
У преамбулі Конституції України наголошено на відповідальності перед Богом (з великої букви!), власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями. Для держави, яка вирвалася з ідеології войовничого атеїзму і поволі виривається з такої ж войовничої ідеології юридичного по­­зитивізму, це – не просто слова.
Це – своєрідний вимір, масштаб по­­ведінки для всіх членів суспільства незалежно від посад і достатку. І заодно – це наказ для тих, від чиєї волі залежить наше життя.
«Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди».

Примітки

1 У Конституції УСРР 1929 року домінувало слово «встановлює».
2 Словник української мови. Т. 6. – К., 1975. – С. 164, 176.
3 Слова «передбачені законом» були широко використані у Ци­­вільному кодексі 1963 р. і стали фактично мовною нормою. Домінують вони й у чинних Цивільному кодексі, Цивільному процесуальному кодексі, інших кодексах та законах. І тільки в Сімейному кодексі ці слова через поспіх «прорвалися» лише в одну статтю.
4 Словник української мови: у 11 т. – Т. 7. – К., 1976. – С. 90.
5 В Основах цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1968 р.) перший розділ мав назву «Общие положения». Терміна «Основные положения» в Основах не було.
6 Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади», а у ст. 129 вжито «основні засади». Чи сумісні ці прикметники зі словом «засади»? Засада – це підвалина, підмурівок, то ж чи може вона бути неосновною?
7 У Земельному кодексі власниками землі названо громадян.
8 Ромовська З. В. Проект Кримінального кодексу очима цивіліста / Ромовська З. В. // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6. – С. 58.
9 Так само було записано у ст. 124 первісного варіанта (1996 р.) Конституції України.
10 Ромовська З. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз / Ромовська Зорислава, Шумська Наталія, Шумська Надія. – К., 2013. – С. 11.
11 У ст. 126 нової редакції Конституції України вкралася помилка: суддю можна обмежити у дієздатності, а не визнати його обмежено дієздатним (див. ст. 36 ЦК).
12 Цим вигуком любив послуговуватися Демосфен. Див.: Томан Іржі. Мистецтво говорити / Томан Іржі. – К., 1986. – С. 147.
13 Думки, викладені у цій статті, були уже оприлюднені автором у лекціях, виступах та різних публікаціях.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *