Позиція

Мазохізм чи адвокатура?

Alex Notski

АБО: ДЕКІЛЬКА ШЛЯХІВ ДО ОТРИМАННЯ НАСОЛОДИ ВІД ПРОФЕСІЇ

Адвокатура…

Щось у цих літерах, складених саме таким чином, вже багато років тому здіймало у моїй душі не зовсім земний пил. Книжки. Дід. Уява про свободу як волю. А ще… ні, не важливо.

Я щасливий тим, що є адвокатом. Щасливий тим, що абсолютно правильно обрав юридичну реальність для свого непростого життя на непростому соціально-географічному просторі. Щасливий тим, що можу написати цю статтю, яка, скоріш за все, не сподобається багатьом моїм колегам. Напевно, це і є втіленням процесуальної волі поза волею процесу…

Але – стаче. До діла.

П’ять років тому мене було обрано представником адвокатів Чернівецької області у ВКДКА. Не так давно наші адвокати обрали іншого колегу до цього органу адвокатського самоврядування, що дає мені, нарешті, можливість повернутися до улюбленого публіцистичного жанру, який дозволяє поєднати і професійні, і етичні, і інтелектуальні вибрики, що іноді народжуються в голові у будь-якого адвоката.

Події п’ятирічної давнини сформували кістяк, на який так і не вдалося натягнути шкіру всієї адвокатської корпорації

Хочу дещо сказати. Ні – написати. Ні – навіть підкреслити певним чином.

П’ять років тому адвокатура отримала майже смертельний удар у щелепу від самої себе. Випадково. Так, зрештою, говорять про свою участь в цьому виборчому бедламі деякі учасники процесу підготування до виборів «а ля двадцять дванадцять».

Не хочу повертатися назад, але події п’ятирічної давнини сформували кістяк, на який так і не вдалося натягнути шкіру всієї корпорації за час, що минув з моменту конклюдентного непорозуміння між готелем «Русь» і «Кінопанорамою». Шість чи сім регіональних делегацій, які в силу кількості прийнятих до своїх лав членів, сформували більшу частину адвокатського корпусу країни, відверто виступили проти своїх колег з майже двадцяти областей, що, можливо, і не зовсім правильно сприйняли суть конфлікту між дядьком із Севастополя та його харківською опоненткою, але й не змогли тихенько сприйняти ігнорування своїх інтересів загонами контролерів, що забезпечували пропуск делегатів до зали у комфортній «Русі».

І все. На цьому все закінчилося. Саме закінчилося. Щоб розпочатися.

Одразу після закінчення з’їзду, вже чітко зрозумівши, що конфлікт перейшов у стадію особистих переваг, я отримав дзвінок від пана Валерія Писаренка, що на той час був депутатом ВР, із пропозицією приїхати на перше засідання ВКДКА під головуванням «Руської» кандидатури. Цей не зовсім адекватний юрист (як вбачається з повідомлень Писаренка про себе) запропонував мені автомобіль, який би приїхав за мною в Чернівці, щоб привезти до Києва для участі в засіданні ВКДКА не під головуванням пана Ісакова. Проте, щастя було не моє. Не люблю депутатів. Відмовив.

Київ, Київська область, Закарпаття, Харківська, Донецька, Хмельницька області – це ті регіони, що підтримали чинну очільницю адвокатури України тоді, п’ять років тому. У 2017-му році таких регіонів стало в рази більше. І давайте не будемо закривати на це очі.

Не дивлячись на той простий факт, що адвокати вкрай не задоволені роботою РАУ, ВКДКА, і НААУ в цілому, більшість із них фактично віддала свій голос за те, щоб існуюча система не була порушена. Мазохізм – це питання сексу. Але, враховуючи беззаперечну сексуальність адвокатури як професії, елементи корпорації, які голосували на червневому (2017) позачерговому з’їзді за всі запропоновані проекти рішень, зробили свій вибір саме в бік девіацій пана Леопольда.

Ну, та то таке…

Все ж таки перейду до суті. А вона полягає в тому, що між старим і новим Законом про адвокатуру лежить майже неперестрибна прірва. Як легко можна впевнитись, перечитуючи коментарі та пости у мережі FB, що торкаються проблем адвокатури, учасники адвокатських груп розділилися у своїх позиціях щодо переваг того ч іншого варіанту Закону. Та мені здається, що і в старому законі, і в діючому «екстазі від врушників», відсутні деякі фундаментальні елементи, що і вкидають вічні полінця у грубку дурноватих непорозумінь, що занапащають усю корпорацію.

Саме про ці цеглинки з фундаменту я й хочу написати.

Адвокатура – це корпорація керованих чи корпорація керівників?

 Отже…

В першу чергу. Для того, щоб чітко для себе зрозуміти, чи потребує адвокатура внутрішнього глобального керівництва, яким, безумовно, на даний час є РАУ-ВКДКА-ВРК, необхідно для себе усвідомити просту річ: адвокатура – це корпорація керованих чи корпорація керівників. Різниця надто величезна для того, щоб ігнорувати її шляхом мовчазного сприйняття адвокатами глупства депутатів-суддів-прокурорів-поліціянтів-есбеушників та іншої навколоюридичної псевдошляхти. Фактично, відповідь на це запитання водночас є відповіддю на запитання про необхідність безумовної поваги до представників одного з найстаріших соціальних інститутів з боку вказаних якби-державних-наглядачів за суспільством.

На моє глибоке переконання адвокатура – це найвільніша корпорація найвільніших людей. Не осіб – людей. То ж, враховуючи суть, значення і призначення адвокатури, не можна говорити про те, що люди, які керують процесом творення захисту громадянина від держави (в першу чергу!), надто вже потребують керування собою у формах, що повторюють саму по собі державу. Це було б не просто нелогічно, але й навіть – патологічно.

Тобто, керівництво адвокатурою на національному рівні в тих формах, які існують на даний час, є проявом слабкості корпорації, а не елементом її захисту від тиску держави, суспільства чи суду.

Робота РАУ за 2012-2017 роки, яка отримала свій вираз у сотнях незрозумілих навіть для ініціаторів рішень, навряд чи може отримати будь-яку пристойну оцінку взагалі. Адже інтерпретація законодавства та підзаконних актів завжди була прерогативою самих адвокатів, а не «шаленим зайцем» обраного керівництва.

То чи вартує обрубок хвоста тих грошей, які за нього сплачують?

Роз’яснення цього спітнілого від надмірної і незвичної інтелектуальної напруги органу, створеного, як виявилось, суто для того, щоб кожним своїм засіданням намагатись виправдати своє існування, викликають у багатьох колег скоріше роздратування, ніж видих полегшення. Примітивне копіпастування у текстах, відсутність аналізу та синтезу в думках, різка негативна реакція на адвокатів, що не сприймають рішення РАУ як істину в останній інстанції – це всі досягнення ради. То чи вартує цей обрубок хвоста тих грошей, які корпорація за нього сплачує? І це питання не про гроші.

Водночас, існування ВКДКА як органу, що може переглядати рішення регіональних дисциплінарних та кваліфікаційних комісій, на мою думку, є доцільним, бо дає змогу адвокатам уникнути необхідності заперечувати часто (повірте – дуже часто!) абсолютно безглузді звинувачення клієнтів в суді, звівши до мінімуму ризик отримання від чужорідного корпусу негативної оцінки своєї поведінки. І ця позиція виплекана мною не тому, що я на протязі п’яти років «відбував покарання вишкою», а саме раціональним підходом до процесу розгляду скарг на адвокатів.

Єдине, проти чого я заперечуватиму і надалі – це можливість ухвалення рішення ВКДКА у випадку, коли за нього не проголосувала більшість від її визначеного законом складу. Не сприймав, і не сприйматиму цього абсурду.

Тепер перейду до регіональних відтінків адвокатського корпоративного щастя. Безумовно, ми зобов’язані самі здійснювати відбір кандидатів до своїх лав та розглядати скарги на дії колег, що не підпадають під адміністративну, кримінальну чи цивільну юрисдикцію. Проте процес формування відповідних комісій не повинен втрачати елементів здорового глузду, який за визначенням притаманний саме адвокатурі.

Не треба давати шансу затримуватися в самоврядних органах адвокатури

Про що мова?

Наша країна (перепрошую за деякий глобалізм у прикладі) страждає саме через те, що перебування у будь-якій владі є надто спокусливим з економічної, статусної, рекламної чи іншої, пов’язаної із фінансами, сторони. І саме цей фактор адвокатурі необхідно викорінити на стадії формування органів, які відповідають за самозбереження (sic!) корпорації. Що ж для цього потрібно? А все не так уже й складно.

Не можна давати людині шанс затриматись в організаційно-розпорядчому органі. І все. Перебування у складі дисциплінарної і кваліфікаційної комісій повинно бути, якщо і не почесним, то безумовним обов’язком кожного адвоката, який відповідає єдиним вимогам для отримання цього статусу – наявності практичного досвіду роботи. 10 чи 15 років – це вже не суть.

І ротація таких органів повинна відбуватися без будь-якого втручання з боку конференції чи загальних зборів адвокатів регіону, вже не кажучи про якесь там РАУ. Не так вже й складно розробити програму, яка автоматично буде обирати з адвокатів регіону, що відповідають вимогам досвіду, кожного року новий склад. Саме такий підхід виховає у найвільніших людей найвільнішої корпорації дух відповідальності перед самим собою. Адже «сьогодні я, а завтра – ти» – це найефективніша метода для реалізації того, що ми називаємо справедливість.

Від утворення деспотій в адвокатурі  убезпечить механістичний підхід до формування органів самоврядування

Тоді існування КДКА в регіонах та ВКДКА на національному рівні є виправданим, і навряд чи може викликати сумнів. Спірним залишається лише питання формування складу вказаних комісій. Я своє бачення з цього приводу виклав вище, і вважаю, що такий дещо механістичний підхід забезпечить корпорацію не тільки необхідними та компетентними кадрами для вирішення проблем, пов’язаних із допуском до професії та дисциплінарної відповідальністю адвокатів, але й убезпечить нас від деспотій та безглуздих роз’яснень з боку людей, всі досягнення яких вимірюються близькістю до незмінного керівництва.

Не мале значення матиме й економічна складова процесу обрання, який вже не потребуватиме витрат на організацію колективних переглядів досягнень у корпоративно-патріотичному вихованні.

Ось, в принципі, і все, що стосується органів адвокатського самоврядування. Всі інші питання безумовно можна віднести до компетенції загальних зборів (конференції) адвокатів регіону. І для того, щоб зрозуміти, що такий підхід буде виправданим, варто згадати, як саме і наскільки ефективно вирішувалися нагальні проблеми адвокатури до 2012-го року.

Зрештою, у корпорації немає потреби утримувати постійно діючий орган, який би представляв її інтереси у відносинах з державою. Ми кожен сам по собі маємо свій погляд на методи та способи спілкування із цим монстром, а у випадку, коли проблема переходить із особистої у корпоративну, не так вже й важко організувати ентузіастів з числа колег, які щиро і компетентно цікавляться саме колом спірних питань, що дозволить надати дискусії глибини опрацювання.

Тепер я хочу сказати про той фактор, який є стрижневим для адвокатури – формування кадрів для корпорації. Здавалося б, і в чинному законі, і в проекті зміненого все докладно виписано: вимоги чіткі, межі встановлені. Але саме про них, а вірніше – про їх неспроможність захистити адвокатуру від напливу суміжників, як вони себе називають, я і хотів би висловитися.

Кадрові джерела кількаразового збільшення адвокатури – міліція-поліція, прокуратура, суди і органи безпеки

Ні для кого не є секретом, що за останні 10-15 років кількість адвокатів збільшилася в рази. І кадровими джерелами такого поповнення слугували міліція-поліція, прокуратура, суди і органи безпеки. Колись, за часів мого студіювання, професор В. Хотинець, який викладав у нас кримінальний процес, сказав нам дуже важливу, як виявилося, річ: ви можете бути після отримання диплому, ким завгодно, але якщо ви вирішили стати адвокатом, ви не повинні більше пробувати іншого хліба, бо це відбере у вас можливість мислити, як адвокат.

Не дам голову на відсіч, що процитував дослівно, але основна думка була саме така. В січні 2018 р. я буду святкуватиму 20 років свого перебування у професії. І всі ці роки я згадував слова мудрого вчителя, який був абсолютно правий.

На жаль, до його слів не дослухалися проектанти нашого спеціального закону. Через цю величезну дірку, яка була закладена у ст. 2 старого Закону та ст. 6 нинішнього, до лав корпорації пролізли тисячі колишніх працівників органів внутрішніх справ і прокуратури, які ще за день до отримання свідоцтва зневажали адвокатів, відверто спльовуючи на процесуальні права та гарантії захисників.

І знову постає тінь мазохізму. Або глупства…

Невже так важко було розробникам закону з ВР та їх консультантам із числа «авторитетних адвокатів» зробити невеликий часовий люфт, що слугував би певною мірою фільтром для адвокатури від тих, хто вирішив, що в шкірі адвоката можна спокійно продовжувати робити те, що робив до цього у формі, яка була видана державним завгоспом.

Хочеш бути адвокатом? Чудово. Попрацюй після звільнення чи відставки зі служби на державу п’ять років, і здавай екзамен. І все. Ніяких питань більше не виникне щодо щирості бажання отримати право на реально важкий адвокатський хліб.

Відсів кандидатів в адвокати з числа колишніх працівників державних органів в часі та обнулення шляхом щорічної ротації спокуси безкінечного перебування в органах адвокатського самоврядування безумовно призведуть до самоочищення корпорації, адже до лав адвокатури потраплятимуть саме ті люди, які щиро бажають стати адвокатами після «служби на кесаря», а у адвокатів, що будуть здійснювати повноваження дисциплінарних та кваліфікаційних комісій, з’явиться, нарешті, бажання приміряти на себе «жилетку» іншої людини, щоб краще зрозуміти суть самого питання, а не вартість його вирішення.

Напевно, ця стаття таки не багатьом сподобається. Але це не страшно. Чи навіть не так. Це страшно, але не так як професійний мазохізм.

Вдачі нам.

Олександр Ноцький,
адвокат (м.Чернівці), член Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (2012-2017)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *