Право

Новій судовій владі: задача з багатьма невідомими

Зорислава Ромовська 1

Зорислава Ромовська,
доктор юридичних наук, професор

Нова доба нового прагне слова
Максим Рильський

1. Огульно охаяна і зневажена судова влада, діяльність якої осуджували часто ті, хто жодного разу не переступав судовий поріг, буде довго оговтуватися від стресів.
Від того, що її покинули не найгірші; від того, що відомих «поганих» замінили невідомими «хорошими»; від того, що новачки в кріслах суддів вчитимуться не тільки на помилках колишніх, а й на своїх власних; від того, що новоприбулі судді також стануть мі­­шенню невдоволених, адже в змагальному судовому процесі хтось неодмінно буде переможеним.
Тим, хто прийшов із науки і мав час довго роздумувати над певною проблемою, треба буде миттєво орієнтуватися в ситуації, а отже, іноді й помилятися.
Колишнім адвокатам доведеться пе­­рестати бути дволикими Янусами, адже донедавна вони могли щоразу змінювати свою позицію, пристосовуючись до вимог клієнта.
Тим, хто прийшов із прокуратури, треба буде іншими очима дивитися на звинуваченого і наполегливо вивчати цивілістику.
Тим, хто продовжить суддівську кар’єру, треба вчитися, щоб знати більше, і мужніти, щоб вичавити з себе раба системи.
Для такої масштабної перебудови потрібні час і щоденна праця над собою.
Червоні дипломи, кандидатські та докторські дисертації, часто куплені, знання напам’ять статей кодексів не стануть запорукою обґрунтованості звер­­тання «Ваша честь». Тому суспільство має відкинути ілюзії і бути готовим до складної й довгої дороги через пустелю, яку все ж треба пройти. Поспішаючи, але поволі.
Проблем у судовій діяльності накопичилося багато. У цій невеликій статті зосереджу увагу тільки на деяких з них.

2. Судова влада на всіх рівнях, у всій своїй масі залишилася в тенетах нормативістської теорії: право – тільки закон. І тільки одиниці відважних робили спроби пробити твердінь цього старого мислення. Саме вони давали нам надію на оду радості від усвідомлення того, що в кінці тунелю заблимав-таки промінчик світла.
Років з десять тому один із суддів Верховного Суду України у виступі перед адвокатами сказав, що суддям буде важко відразу перебудуватися, тому потрібен перехідний період.
Прикро, адже досі найвища судова інстанція у багатьох випадках залишилася на позиціях, які не лише не узгоджуються з принципом верховенства справедливості, а й прямо суперечать розумним, на мій погляд, приписам закону. Ідеться зокрема про помилки у застосуванні ст.ст. 6, 22 , 23, 219, 368, 625, 1272 ЦК, ст. 74 СК, у трактуванні сутності спеціальних норм. На інертність мислення суддів не раз звертав увагу голова Верховного Суду України В. Романюк.
Ці рядки пишу, сподіваючись, що судді, увійшовши у новий склад Вер­­ховного Суду України, або струсять із себе ідеологію давно минулих днів, або, вийшовши з іншого правничого середовища, не заразяться нею. Услід за ними так само вчинять й судді нижчих рангів.

3. У рішеннях судів, з якими довелося ознайомитися, не знайшла посилання на фундаментальні для загальної теорії права та цивільного права приписи рішень Конституційно­­го Суду України від 2 листопада 2004 р. та 10 листопада 2011 р. І це не дивно, адже вищі судові інстанції не продемонстрували районним та апеляційним судам прикладів сучасного правобачення. Утім, його рішення обов’язкові для застосування всіма гілками державної влади, зокрема і судової.
Та обставина, що адвокати не наголошували на їхньому застосуванні (часто про них самі не знали), не звільняла суди від обов’язку керуватися ними.
До того ж, має бути застосована не тільки резолютивна частина рішення КС, а й мотивувальна. А певна теоретична позиція, викладена в ньому, має стосуватися не тільки конфлікту в застосуванні конкретного закону. До прикладу, рішення КС від 2 листопада 2004 р. було зумовлене неоднаковим застосуванням приписів Кримі­наль­ного кодексу при визначенні міри кримінального покарання, проте зроблені у ньому теоретичні висновки стосуються всіх галузей права.
Це можна сказати й щодо рішення КС від 10 листопада 2011 р.: сфера його дії виходить далеко за межі кредитних правовідносин. У ньому зокрема наголошено на необхідності росту довіри у суспільстві. Одночасно суди продовжують визнавати недійсними заповіти, посвідчені, наприклад, заступником голови виконкому, хоча це відповідно до рішення виконкому мав би робити секретар. Але ж громадянин, прийшовши в публічний орган, не зобов’язаний знайомитися з розподілом обов’язків між посадовими особами. Він довірився тому, у чиїх руках печатка.
Великий шум здійняла кілька років тому справа, у якій суд «звалив» на вкладника негативні наслідки того, що він не перевірив, хто насправді підписав платіжний документ (працівник банку привласнила собі ті кошти).
Конституційний Суд наголосив на необхідності враховувати брак знань, що породжує у людей ризик помилок та обману. А суди тим часом відмовляли в позові про надання додаткового строку на прийняття спадщини батькам, дітям, які запізнилися, вважаючи, що до нотаріуса треба було звернутися після спливу шести місяців, а не до цього моменту. Посилання декого, мовляв, незнання закону не звільняє від відповідальності, тут абсолютно ні до чого.
Конституційний Суд вимагає забезпечення розумного балансу інтересів учасників судового процесу. На жаль, суди й цього не почули, продовжуючи покладати наслідки економічної кри-­зи виключно на позичальників банківських кредитів.
Попри вимогу захисту економічно слабшого, суд поділив порівну майно подружжя, не звернувши увагу на важку хворобу дружини-інваліда.
Прикладів нехтування судами цими настановами Конституційного Суду – безліч.
Тож у місцевих судах «маленькі українці» у судових мантіях чекають спеціальної постанови Пленуму Вер­ховного Суду щодо застосування рі­­шень Конституційного Суду України, яка б освятила практику відважних і надихнула боязких.

4. Формою права є звичаї та традиції, хоча про традиції немає згадки в жодному законі. Та це – не біда. Вони мали б застосовуватися судом тоді, коли немає відповідного закону або коли він є, але не може забезпечити справедливого вирішення спору. Щоправда, ці звичаї та традиції треба знати. Допомогти суду міг би спеціаліст: вчитель, етнограф і навіть священик.
Про необхідність узгодження поведінки особи з правилами співжиття та моральними принципами суспільства вперше було записано у ст. 5 ЦК 1963 р. Однак суди після деяких несміливих спроб перестали звертати на неї увагу. Так тривало аж до 15 квітня 1991 р.: відповідно до ст. 4 Закону УРСР «Про власність», власник при здійсненні своїх прав зобов’язаний додержуватися моральних засад, усталених у суспільстві.
На жаль, і цей припис не став безумовним для суддів.
Сумна доля спіткала й ст.ст. 13, 203, 319 ЦК 2003 р., у яких дотримання моральних засад суспільства проголошено одним із критеріїв правомірності поведінки особи. Суди досі не звертають на них увагу або свідомо нехтують ними. Таку практику фактично схвалили вищі судові інстанції: у жодній із постанов Пленуму не було наголошено на необхідності їх врахування.
Суддям треба мати на увазі й те, Конституційний Суд України офіційно визнав мораль формою права, тому говорити про «право і мораль» як окремі категорії уже не можна.

5. Постанови пленумів, особливо ті, що стосуються сімейних спорів, обходять найбільш спірні питання судової практики, часто переповідаючи норми законів. Призначення ж цих актів судової влади – не в тому. Вва­­жаю, що зміст кожної з цих постанов варто би оновити відповідно до нової місії судової влади – правотворення.

6. Постанова пленуму Верховного Суду «Про судове рішення» не торкнулася дуже важливого: якості зовнішнього оформлення судового вер­­дикту. Адже попри індивідуальні особливості письма кожного судді рі­­шення суду повинно б мати загальні зовнішні ознаки, які, щоправда, чітко не зафіксовані. До їх розуміння треба дійти, дотягнутися за допомогою аналізу, критики й самовдосконалення, щоб ніхто не мав щонайменшої підстави кепкувати чи навіть насміхатися.
Перш за все бентежить мова рішень. У кожному з них можна прочитати «зважаючи на наступне», «пояснила слідуюче», «дійшов до висновку». У більшості знехтувано правилами пунктуації. Вражає химерний стиль викладу тощо.
Чимало зауважень викликає вступна частина рішень.
Суди не виконують вимоги ст. 215 ЦПК про зазначення в рішенні назви суду, який його ухвалив. Тобто: рішення – чиє. Своєрідна «шапка» на зразок: «Апеляційний суд Запорізької області», а під ним: «Рішення Іменем України…» – не свідчить про виконання цієї вимоги. Тому назва суду в називному відмінку – це неправильно.
Не можна схвалити й інший варіант: «Рішення Іменем України Обо­­лон­ський районний суд м. Києва… у складі… (у стовпчик)». Адже й тут не зазначено точно, про чиє рішення йдеться.
До того ж ст. 215 ЦПК вимагає вказати офіційну назву (найменування) суду, що ухвалив рішення відповідно до наявного судоустрою. Тому «судова колегія апеляційного суду» – це не назва суду. На підставі апеляційної скарги рішення постановлятиме, на­­приклад, Апеляційний суд Львівської області у складі таких-то суддів колегії в цивільних справах, а не судова колегія цього Апеляційного суду1.
Те саме стосується й Верховного Суду.
Декому це може здатися дрібницею. Насправді ж така підміна назви суду – це один із проявів неповаги до закону, а може, і до самого суду.
Викликає заперечення й формулювання «рішення іменем України». У такому випадку написати «рішення – чиє» неможливо. У ст. 129-1 Консти­туції України зазначено, що рішення ухвалюються іменем України. Отже, слова «Іменем України» мають стояти перед словом «Рішення», а не після нього. Недарма Конституційний Суд України пише саме так. До того ж «Іменем України» не стосується процесуальних ухвал.
У багатьох рішеннях до числа тих, хто взяв участь у розгляді справи, включено позивача, відповідача та їхніх представників.
Деякі судді пишуть «суд за участю секретаря… розглянув…». Однак розгляд справи – це виключна компетенція суду2. Сторони, їхні представники беруть участь у судовому процесі (у справі), але не в розгляді справи. Це – різні речі. Не бере участі в розгляді справи й секретар судового засідання.
Одіозним залишається для багатьох суддів канцелярит «при секретарі», який дійшов до нас з радянських часів, і якого вони ніяк не бажають позбутися. Це ж якою вагомою має бути особа секретаря, що при ньому – суд3.
Своєрідний штамп «суд… розглянув…, встановив…» (пишуть одним реченням). До того ж це «встановив» починається з констатації факту звернення з вимогою до суду, хоча це не потребує встановлення. Тому описову частину рішення районного суду треба переставити з голови на ноги. У ній розвиток відносин сторін варто викладати з початку, а не з кінця.
У рішенні чи ухвалі апеляційного суду описова частина мала би починатися зі змісту оскарженого рішення районного суду.
Мотивувальна частина рішення чи не всіх судових інстанцій – це цитатник статей Конституції, кодексів, ін­­ших законів, постанов пленуму. У кожній з них міститься текст ст. 213 ЦПК щодо законності та обґрунтованості.
Усе це часто роблять без прив’язки до спору чи оскарженого рішення. А так – для годиться, аби склалося враження необхідної обґрунтованість су­­дового вердикту чи просто через го­­нитву за обсягом. Помітили це не тільки студенти. Судді ж цього досі не бачать.
Усі знають, що чимало суддів не пишуть рішення, за них це роблять помічники4.
Уклінно прошу новопризначених суддів звернути на все це увагу, бо, як сказав відомий персонаж, за державу «обідно».

7. У недалекому минулому я була членом Науково-консультативної ради при Верховному Суді України. Мої заслуги у цій сфері скромні: сприяла тому, щоб назву цієї інституції офіційно почали писати з великої букви, і склала всього декілька висновків. На більше не вистачило часу, адже щотижня надходили пакети з судовими рішеннями, які треба було вивчити, до того ж часто зі строком відповіді «на завтра».
У зв’язку зі збільшенням обсягу фінансування праця членів цієї ради не може бути безоплатною. Платити треба, звичайно, не за присутність, а за конкретну роботу. І обов’язково друкувати у «Віс­нику Верховного Суду Укра­їни» позицію кожного з певної проблеми, як це робить Конституційний Суд. Щоб усі знали! Це, між іншим, сприяло б розвитку правничої науки.
І ще одне: після першої «кавової» зустрічі членів ради більше не запрошували. Ні для критики, ні для подяки. Своє «списання» сприйняла спокійно, хоча й із сумом.

8. Кілька років тому один з очільників Верховного Суду України заявив, що навчати суддів мають самі судді. Тоді я промовчала. Сьогодні ж – публічно категорично заперечую. Кажуть, «чим горшок накипів, тим й смердить». Тому ті, хто плив за течією, не здатні, на мій погляд, навчити інших тому, чого самі не засвоїли.
Багато років чекаю запрошення прочитати для суддів хоча б кілька лекцій з проблемних питань матеріального та процесуального права. Чи діждуся? Мож­­ливо, варто дозволити слухачам суддівських шкіл самим обирати того, кого вони хотіли б послухати.

9. Постать судді вимагає стриманої елегантності. Тому суддям не варто брати за приклад народних депутаток, які забули, що з розпущеним волоссям ходили колись лише причинні.
Ситуація, звичайно, змінилася. Але ж не настільки!

* * *

Все, що написано вище, – це, звичайно, не менторські настанови, а тільки побажання небайдужої жінки, яка, разом зі всіма громадянами України хоче бачити і зовнішність суддів, і їхню поведінку, і рішення судів бездоганними.

Примітки

1 У багатьох рішеннях, навіть Верховного Суду, назву апеляційного суду певної області пишуть з малої букви. На це, на жаль, орієнтують численні збірники зразків процесуальних документів, зокрема й ті, що видані Академією суддів України. До речі, треба б навести лад з виданням цих збірників, адже їх може написати фактично кожен на свій смак.
2 «Слухається справа» – оголошують деякі судді, забуваючи, що такого повноваження суд не має. Суд справу розглядає!
3 Ромовська З. Цивільний процесуальний кодекс : науково-практичний аналіз / Ромовська Зорислава, Шумська Наталія, Шумська Надія. – К., 2013. – С. 129.
4 Якось моя київська студентка сказала таке: «Це добре, що пишуть помічники. Якби писав сам суддя, ото б сміху було». Можливо, вона мала рацію, можливо, дещо згустила фарби.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *