Право

Право на «суд, встановлений законом» як структурний елемент права на справедливий суд: український контекст

О. З. Хотинська-Нор, кандидат юридичних наук, доцент, науковий консультант Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
О. З. Хотинська-Нор, кандидат юридичних наук, доцент, науковий консультант Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
О. З. Хотинська-Нор, кандидат юридичних наук, доцент, науковий консультант Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), а разом з нею – визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд; ЄСПЛ) сприяли якісним змінам у механізмі реалізації вітчизняної судової влади.
Гнучкість положень Конвенції, обумовлена динамічною практикою ЄСПЛ, яка постійно розвивається і трансформується під впливом новітніх правовідносин та наукової думки, дає змогу виявити диспропорції в національному законодавстві та вжити заходів до їх усунення.
Безпосередньо рішення Європейського суду слугують тим фактором, що змушує по-іншому подивитися на ефективність існуючих у державі правозахисних механізмів, організацію судової влади, а також вказує на прогалини у правовій системі держави, через які порушене право особи не знаходить належного захисту в рамках національного правосуддя.

Саме тому норми Конвенції у світлі їх тлумачення Європейським судом постійно перебувають у полі зору науковців, а їх дослідження не втрачають своєї актуальності.

Безпосередньо у цій публікації мова піде про імплементацію в націо нальне законодавство вимоги про «суд, встановлений законом» як структурного елементу права на справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції. Складний, комплексний характер цієї норми відзначався багатьма дослідниками, серед яких С. С. Алексєєв, В. Д. Бринцев, В. В. Городовенко, Ю. М. Грошевий, К. В. Гусаров, В. В. Долежан, О. С. Захарова, В. В. Комаров, О. В. Капліна, М. І. Козюбра, М. О. Колоколов, Р. О. Куйбіда, В. О. Лазарєва, В. Т. Маляренко, І. Є. Марочкін, Т. Г. Морщакова, Л. М. Москвич, Е. М. Мурадьян, В. Т. Нор, М. А. Погорецький, А. О. Селіванов, В. В. Сердюк та інші.
Однак постійні зміни у сфері законодавчого регулювання організації судової влади зумовлюють необхідність подальшого дослідження складових права на справедливий суд, які в науці отримали назву «європейські стандарти правосуддя».

Мета цієї статті – на підставі аналізу правових позицій ЄСПЛ розкрити зміст інституціонального елементу права на справедливий суд – «суд, встановлений законом», та продемонструвати його вплив на розвиток національного законодавства у сфері судоустрою.

Отже, така інституціональна складова права на справедливий суд, як «суд, встановлений законом» є широким за своїм змістом поняттям.
Класична інтерпретація суті конструкції «суд, встановлений законом» викладена Європейським судом у рішенні по справі «Сокуренко і Стригун проти України» та полягає у такому:

«23. В ідповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (див. рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» (Coeme and Others v. Belgium), № № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, п. 98, ECHR 2000-VII).
24. Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)».
25. У п.п. 107-109 рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» (що зазначалось вище) Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
26. У цій справі Суд зазначає, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі (див. пункт 12 вище). Натомість він залишив у силі постанову Апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом, що було підтверджено Урядом у його зауваженнях (див. п. 19 вище). Суд також зазначає, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд (див. п. 10 вище), не могли слугувати достатньою правовою підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством.
27. С уд повторює, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (див. рішення у справі «Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії» (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. X. A. v. Spain) (ухв.), № 14929/02, 13 травня 2003 року). Проте у даній справі Верховний Суд не надав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення Господарського процесуального кодексу і ухвалення такого роду рішень, що, як вказувалось Урядом, стало звичайною практикою Верховного Суду України.
28. На думку Суду, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження» [1].

Зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).

Науковці слушно зауважують, що вимога законності суду (суд, створений на підставі закону) поширюється не тільки на правову основу існування самого суду, а також і на склад суду у кожній справі [2, 5].

Так, у справі «Олександр Волков проти України», оцінюючи доводи заявника щодо порушення принципу «суду, встановленого законом» (в контексті розгляду його справи судовою палатою ВАСУ, особистий склад якої був сформований Головою ВАСУ, який обіймав на той час адміністративну посаду без належних правових підстав), Європейський суд зазначив: «фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на склад колегії у кожній справі (див. ухвалу щодо прийнятності від 4 травня 2000 р. у справі «Бускаріні проти Сан-Маріно» (Buscarini v. San Marino), заява № 31657/96, та «Посохов проти Росії» (Posokhov v. Russia), заява № 63486/00, п. 39, ECHR 2003-IV). Практика автоматичного продовження повноважень суддів на невизначений строк після спливу встановленого законом строку їхніх повноважень до моменту, коли вони будуть повторно призначені на посаду, була визнана такою, що порушує принцип «суду, встановленого законом» (див. рішення від 11 липня 2006 року у справі «Гуров проти Молдови» (Gurov v. Moldova), заява № 36455/02, п. 37-39)» [3].

Водночас ЄСПЛ вказав на серйозний недолік у національному законодавстві того часу: що таке важливе питання, як призначення голів судів, регулювалося на рівні національної практики та зрештою стало об’єктом серйозної суперечки між державними органами. У підсумку Європейський суд дійшов висновку, що палату ВАСУ, яка розглядала справу заявника, не можна вважати створеною, а її особистий склад визначеним у правомірний спосіб, який відповідав би вимозі «суду, встановленого законом». Таким чином, правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень.

Враховуючи наведене, сумнівним, з точки зору відповідності аналізованому критерію права на справедливий суд, є положення законодавства, що передбачає утворення та ліквідацію судів загальної юрисдикції Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду (п. 1 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») у взаємозв’язку з п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, який регламентує повноваження Президента України у цій сфері.
Зауважимо, що вказана норма була предметом оцінки у Конституційному Суді України. Останній, дійшовши висновку про конституційність аналізованого положення законодавства, у своєму рішенні зазначив, що існуючий порядок утворення, ліквідації судів Президентом України відповідає визначеному законодавцем механізму що до реалізації принципів створення і ліквідації юридичних осіб публічного права та конституційним засадам здійснення державної влади в Україні. Таким чином, орган конституційної юрисдикції керувався нормами цивільного законодавства, виходячи зі статусу суду як юридичної особи публічного права. Крім того, такий висновок мотивовано тим, що функція утворення судів закріплена за Президентом України з метою за – безпечення дії принципу незалежності судової влади як одного із принципів правової держави [4].

З точки зору відповідності європейським стандартам правосуддя існуючий порядок утворення та ліквідації судів Конституційним Судом України, на жаль, не розглядався.

Водночас науковці, посилаючись на висновки міжнародних експертів, аргументовано пропонують відмовитися від утворення і ліквідації судів главою держави, передавши це повноваження Верховній Раді України, що сприятиме, на їхню думку, зміцненню незалежності суддів і зменшить випадки довільної, безпідставної зміни судової системи країни [5, 226]. Цілком підтримуючи таку пропозицію, лише додамо, що зміни у цьому напрямі сприятимуть утвердженню в національній правовій системі стандарту «суд, встановлений законом» в контексті вимог судової практики Європейського суду.

Серед останніх законодавчих змін найбільш вдало, порівняно з минулим, врегульовано на даний момент питання призначення суддів на адміністративні посади. Зокрема, на адміністративні посади у судах загальної юрисдикції судді
призначаються шляхом таємного голосування із числа суддів цього суду (ст. 20 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Хоча, на нашу думку, у цьому випадку слід говорити не про призначення, а про обрання на адміністративну посаду (див. граматичне тлумачення понять «призначення» та «обрання», надане у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України стосовно внесення Вищою радою юстиції поданьпро призначення суддів на посади (справа про призначення суддів) від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v014p710-01)).

Таким чином, питання зайняття адміністративних посад у судах загальної юрисдикції (окрімВерховного Суду України) фактично віднесено до питань, які вирішуються суддівським самоврядуванням, що достатньо гармонійно співвідноситься з визначенням останнього та його завданнями, передбаченими згаданим законом.

Однак найбільшу перспективу розвитку маєюрисдикційна складова права на «суд, встановлений законом», оскільки перебуває у тісномувзаємозв’язку з такими процесуальними інститутами, як от: компетенція судів щодо розгляду справ, підсудність та склад суду. Проте в рамках цієї публікації, в контексті досліджуваного критерію «суд, встановлений законом», варто окремо звернути увагу на досить серйозну проблему української правової системи, пов’язану з недостатньо чіткими критеріями розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції, що призводить до так званого «конфлікту юрисдикцій», внаслідок чого порушується право людини на судовий захист. Це, в свою чергу, стає об’єктом дослідження в Європейському суді в аспекті порушення права на доступ до суду(як елементу права на справедливий суд), яке безпосередньо у тексті ст. 6 Конвенції не значиться, але було сформульоване вперше у справі «Голдер проти Об’єднаного Королівства» [6].

Свою позицію з приводу окресленої проблеми ЄСПЛ висловив у справі «Безімянная проти Росії», обставини якої стосувалися цивільного позову громадянки Безімянної Г. О. про визнання недійсним договору дарування нежилих приміщень між її чоловіком та третіми особами, що був поданий до районного суду загальної юрисдикції. Останній передав справу до арбітражного суду, вважаючи, що предмет позову не належить до його юрисдикції. У свою чергу, арбітражний суд також вважав, що у нього відсутні повноваження виносити рішення у справі заявниці, внаслідок чого провадження у справі було припинено.

Європейський суд констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже – порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». ЄСПЛ також наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повин ні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту» [7].

Зазвичай проблеми в розмежуванні юрисдикцій виникають у разі, якщо при визначенні критеріїв такого розмежування закон виходить із різнопланових ознак, не узгоджених між собою, внаслідок чого один і той самий спір формально може бути розглянутий судами різних юрисдикцій. Це породжує негативні наслідки для учасників відповідних правовідносин (невизначеність, втрата часу, пропуск строків позовної давності). Крім того, неправильне тлумачення національними судами меж судової юрисдикції, відсутність законодавчо передбаченої можливості передачі справи за належністю до суду іншої юрисдикції призводить до того, що сторонам фактично відмовляють у судовому захисті.

Беручи до уваги наведену вище позицію ЄСПЛ, держава в особі законодавчого органу повинна забезпечити баланс між такими цінностями, як право на «суд, встановлений законом» (в аспекті належної компетенції) та право на судовий захист, якого особа позбавляється, якщо неможливо чітко визначити потрібну юрисдикцію і суди не мають узгодженої думки щодо цього.
У літературі висловлюються різні погляди на правову природу юрисдикції суду та пропозиції щодо шляхів вирішення «конфлікту юрисдикцій» між судами. Частина науковців наполягає на виключному характері юрисдикції суду та необхідності її чіткого визначення шляхом запровадження критеріїв розмежування. Так, на думку О. Пасенюка, певне правовідношення має бути віднесене до юрисдикції лише одного суду.

Порушення цього правила, на його переконання, може породити практику, коли жоден із судів не прийматиме відповідний спір до свого розгляду або коли такий спір прийматимуть до розгляду одночасно декілька судів, що значно звужує можливості особи захистити своє право [8, 4]. Аналогічної позиції дотримується Д. М. Шадура, зазначаючи, що суди різних гілок судової системи
не можуть мати компетенції, що пересікається, оскільки це призводить до нестабільності і суперечливості судової практики [9, 213-214].

Однак існують і діаметрально протилежні ідеї. Наприклад, О. С. Сніведич аргументовано доводить можливість існування у судочинстві альтернативної юрисдикції. Зокрема, він зазначає, що нерідко факт неправильного визначення позивачем юрисдикції встановлюється лише судами вищих інстанцій. У зв’язку з цим особі, яка начебто неправильно визначила юрисдикцію спору, для захисту свого права необхідно звертатися до суду іншої юрисдикції та проходити спочатку весь судовий процес. Такі ситуації є істотним порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту, визначеного ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв’язку з цим визнання можливим існування в певних випадках альтернативної юрисдикції, якщо формально спір згідно з процесуальними кодексами може розглядатися в судах різних юрисдикцій, було б частковим вирішенням проблемної ситуації, що склалася. На обґрунтування можливості існування в Україні альтернативної
юрисдикції науковцем наведено висновок про те, що, якщо положення процесуального кодексу не обумовлюють юрисдикцію спору можливістю розгляду його в порядку іншого виду судочинства, а правильне визначення юрисдикції спору полягає в з’ясуванні змісту лише цих положень кодексу, є передумови для існування альтернативної юрисдикції щодо вирішення того чи іншого спору. При цьому альтернативна юрисдикція фактично існує, якщо за таких передумов є чинні положення законодавства, які передбачають іншу юрисдикцію такого самого спору [10, 41-53].

Такий підхід певною мірою є революційним для вітчизняної процесуальної науки та законодавства, оскільки змушує по-іншому підійти до вирішення проблеми розмежування юрисдикції між судами і дає особі альтернативу у виборі виду судочинства, в порядку якого здійснюватиметься захист її права.

Безумовно, запропонована О. С. Снідевичем новація потребує глибокого різностороннього вивчення. Однак висловлені ним висновки імпонують нам з того погляду, що реалізація закладеної в них ідеї дасть можливість більш гнучко застосовувати правила про визначення юрисдикції у «пограничних», неочевидних випадках, що, в свою чергу, дасть змогу запобігти порушенню
права особи на судовий захист. У такому разі тягар визначення компетентного
суду лягатиме на плечі судової системи, а не пересічного громадянина, який не повинен володіти знаннями у сфері застосування норм щодо юрисдикції судів. У цьому випадку держава в особі судової системи братиме на себе відповідальність перед людиною за належну організацію ефективного правозахисного механізму, що є першоосновою розвитку громадянського суспільства.

Наведений аналіз інституціонального елементу права на справедливий суд також демонструє ще одну важливу закономірність: вимога «суд, встановлений законом» не лише визначає засади організації легітимної судової влади у державі, а й перебуває у тісному взаємозв’язку з її процесуальним режимом. Зазначене нами дає підстави сформулювати висновок про те, що право на «суд, встановлений законом» як структурний елемент права на справедливий суд, що передбачене ст. 6 Конвенції, є за своїм змістом ємкою засадою, що визначає організацію судової системи держави та загалом містить дві складові: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції). Остання, перебуваючи у тісному взаємозв’язку з інститутами процесуального права, визначає перспективу подальшого розвитку вітчизняного процесуального законодавства у напрям і забезпечення дієвих гарантій права особи на судовий захист.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_115
2. Гриценко І. Право на справедливий суд / І. Гриценко, М. Погорецький // Вісник Київського університетуімені Тараса Шевченка. – 2012. – № 91. – С. 4-7.
3. Рішення Європейського суду з прав людини від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/974_947/page
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) окремих положень законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції» (справа про повноваження державних органів у сфері судоустрою) від 21 червня 2011 року № 7-рп/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v007p710-11
5. Городовенко В. В. Принципи судової влади: монографія / В. В. Городовенко. – Х. : Право, 2012. – 448 с.
6. The judgment of the European Court of Human Rights on February 21, 1975 «Case of Golder v. the United Kingdom» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57496#{«itemid»:[«001-57496»]}
7. Решение Европейского суда по правам человека от 22 декабря 2009 года в деле «Безимянная против России» [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://base.consultant.ru/con s/cgi/online.cgi?req=doc;base=ARB;n=156344
8. Пасенюк О. Розмежування видів судової юрисдикції / О. Пасенюк // Юридичний вісник України. – 2009. – № 21(725) – С. 4.
9. Шадура Д. М. Інститут підвідомчості в контексті оновлення цивільного процесуального законодавства / Д. М. Шадура // Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції : Матеріали наукової конференції курсантів, студентів та молодих науковців. – Дніпропетровськ :
Акад. митної служби України, 2004. – С. 213-214.
10. Снідевич О. С. Проблеми розмежування юрисдикцій / О. С. Снідевич // Вісник Вищої ради юстиції. – 2012. – № 2(10). – С. 41-53 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.vru.gov.ua/content/article/visnik10_04.pdf

УДК 347.962.1

Автор аналізує правові позиції Європейського суду з прав людини щодо тлумачення права на «суд,встановлений законом» як структурного елемента права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На підставі проведеного аналізу констатується наявність двох складових досліджуваної засади: організаційна (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційна (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у ме жах своєї компетенції). Роз криваючи зміст юрисдикційної складової права на «суд, встановлений
законом», автор визначає вектор подальшого розвитку вітчизняного процесуального законодавства в контексті відповідності європейським стандартам правосуддя.

Ключові слова: суд, судочинство, судова влада, правосуддя, Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, законний склад суду, справедливий суд

Хотинская-Нор О. З. Право на «суд, созданный на основании закона» как структурный элемент права на справедливое судебное разбирательство: украинский контекст
Статья посвящена вопросам изучения содержания права на «суд, созданный на основании закона» как структурного элемента права на справедливое судебное разбирательство, предусмотренного статьей 6 Конвенции о защите прав человека и основоположных свобод. На основании анализа правовых позиций Европейского суда по правам человека касательно толкования права
на «суд, созданный на основании закона» делается вывод о наличии двух его составляющих: организационной (организация судебной системы должна регулироваться законами в их буквальном смысле) и юрисдикционной (суд должен действовать согласно полномочиям, предусмотренным законом, в рамках своей компетенции). Раскрывая содержание юрисдикционной составляющей права на «суд, созданный на основании закона», автор определяет вектор дальнейшего развития отечественного процессуального законодательства в контексте соответствия европейским стандартам правосудия.

Ключевые слова: суд, судопроизводство, судебная власть, правосудие, Европейский суд по правам человека, Конвенция о защите прав человека и основоположных свобод, законный состав суда, справедливое судебное разбирательство

Khotynska-Nor Oksana. Right to «Court Established by Law» as structural element of right to fair trial: Ukrainian context
The author analyzes legal positions of the European Court of Human Rights in regard to interpretation of right to «court established by law» as a structural element of right to fair trial foreseen by article 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. On the basis of analysis made, the author confirms existence of two components of the provision being researched: organizational (organization of judicial system should be regulated by laws in their literal sense) and jurisdictional (court should act pursuant to authorities foreseen by law within its competence). Revealing the contents of jurisdictional component of right to «court established by law» the author determines a vector of further development of the national procedural legislation in the context of its compliance with the European standards of justice.

Key words: court, judicial proceedings, judicial power, justice, European Court of Human Rights, Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, legal composition of court, fair trial

One Response

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *