Позиція

Свобода вираження поглядів як ознака незалежності адвокатури

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Олександра Яновська,
адвокат, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, cуддя ad hoc Європейського суду з прав людини

Твар я тремтяча чи право маю?..
Ф. М. Достоєвський (Злочин і кара)

Ефективність діяльності органів правосуддя, дотримання ними принципу верховенства права, забезпечення прав і свобод людини є ознаками демократизації суспільства і формування правової держави. Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат не має повноважень спеціально стежити за дотриманням прав і свобод людини, не може застосовувати заходи примусу в разі їх порушення, але він є, по суті, специфічним засобом контролю за дотриманням законів у процесі здійснення правосуддя (Святоцький О. Д. Адвокатура України : навч. посіб. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак. / О. Д. Святоцький, М. М. Ми­­хеєнко. – К. : Ін Юре, 1997. – С. 3).

Впродовж тривалого часу значення адвокатури применшувалося і правовий статус адвокатів не знаходив належного законодавчого врегулювання

Історія адвокатури демонструє, що впродовж тривалого часу значення адвокатури применшувалося і правовий статус адвокатів не знаходив належного законодавчого врегулювання. Це відбувалося тому, що через специфіку функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативність органам державної влади, ставлення до неї змінювалося в різні періоди. Шлях становлення української адвокатури був особливо складним, довго тривали пошуки форм і способів її організації. Чинний Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» став значним кроком у напрямі зміцнення адвокатури в Україні та створення ефективного механізму її організації й функціонування. Проте, слід констатувати наявність концептуальних проблем в організації та функціонуванні інституту адвокатури в країні, які породжують значні порушення прав адвокатів і в цілому суттєво знижують рівень довіри до адвокатів, підривають авторитет адвокатури в Україні.

Глибокою помилкою було б розуміння професійних прав адвоката як засобів, необхідних лише йому самому

Варто відзначити, що діяльність адвокатів має публічно­правовий характер. Глибокою помилкою було б розуміння професійних прав адвоката як засобів, необхідних лише йому самому. Права адвокатів необхідні усьому суспільству в цілому, бо вони забезпечують повноту, всебічність, об’єктивність судочинства, досягнення на цій основі такої мети, як охорона прав і свобод людини. Саме про це йдеться в «Основних принципах, що стосуються ролі юристів», затверджених у 1990 році на Конгресі щодо попередження злочинності й поводження з правопорушниками в Гавані: «Уряди забезпечують, щоб юристи: а) могли виконувати всі свої професiйнi обов’язки в обстановці, вiльнiй від погроз, перешкод, залякування чи невиправданого втручання… б) не зазнавали судового переслідування й судових, адміністративних, економічних або інших санкцій за будь­якi дiї, вчинені у вiдповiдностi з визначеними професiйними обов’язками, нормами та етикою, а також погроз такого переслідування й санкцiй».

Представники адвокатської про­­фесії мають бути впевнені, що­ їх не переслідуватимуть у зв’язку з на­­данням ними правової допомоги, здійсненням за­­хисту та представниц­­тва

Загалом, представники адвокатської професії мають бути впевнені, що їх не можуть притягнути до кримінальної чи іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв’язку з наданням ними правової допомоги, здійсненням захисту та представництва згідно із законом (у тому числі, й після втрати статусу адвоката, якщо ці дії пов’язані з адвокатською діяльністю). Особа, яка вже отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має бути належним чином захищена від втручання в її професійну діяльність. Кодекс правил для адвокатів країн Євросоюзу передбачає такий принцип діяльності адвокатури: «Завдання, що виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь­якого впливу на нього, пов’язаного, в першу чергу, з його особистою зацікавленістю або тиском ззовні».

Адвокат зобов’язаний не допускати у своїй професійній діяльності компромісів, що впливали б на його незалежність

Окремо варто відзначити, що не можуть бути підставою для притягнення адвоката до відповідальності його висловлювання у справі, зокрема ті, що відображають позицію клієнта, заяви у засобах масової інформації, висловлювання при здійсненні адвокатом наукової, творчої чи викладацької діяльності, якщо при цьому не порушуються професійні обов’язки адвоката.
Слід позитивно відзначити, що проект змін до Конституції України, розроблений Конституційною комісією, яку було створено Указом Президента України від 3 березня 2015 р. № 119, містить закріплення незалежності адвокатури, що не можна не визнати надзвичайно важливим кроком з огляду на специфіку її цілей і завдань, яка вимагає як необхідної умови належного здійснення адвокатської діяльності максимальної незалежності адвоката у виконанні своїх професійних прав і обов’язків. Це передбачає його свободу від будь­якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність із надання правової допомоги, здійснення захисту або представництва клієнта, зокрема з боку державних органів, політичних партій, інших адвокатів тощо, а також від впливу своїх особистих інте­ресів.
В цілому, необхідно пам’ятати, що незалежність як ознака існування адвокатури є наріжним каменем визначення місця та ролі адвокатури в суспільстві, адже, тільки незалежна адвокатура може здійснювати ефективний захист прав та законних інтересів людини в державі.
У своїй професійній діяльності адвокат зо­­бов’язаний протистояти будь­яким спробам посягання на його незалежність, бути мужнім і принциповим у виконанні професійних обов’язків, відстоюванні професійних прав, гарантій адвокатської діяльності та їх ефективному застосуванні в інте­ресах клієнтів. Адвокат зобов’язаний не допускати у своїй професійній діяльності компромісів, що впливали б на його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться з законними інтересами клієнта та перешкоджають належному здійсненню адвокатської діяльності. Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка ставила б його в будь­яку залежність від інших осіб чи підпорядкувала б його вказівкам або правилам, які можуть увійти в суперечність з нормами чинного законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність і з Правилами адвокатської етики, або можуть іншим чином перешкоджати вільному й незалежному здійсненню ним адвокатської діяльності.
Надзвичайно важливим та актуальним у світлі реалізації принципу незалежності адвокатської діяльності в Україні також є забезпечення та розвиток реальної свободи вираження поглядів. Від­повідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) вільне вираження поглядів – свобода мати власну думку, отримувати й поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Подібна норма є запорукою розбудови демократії, створення плюралістичного середовища в системі органів адвокатури.
Право на вільне висловлення своїх поглядів і переконань є гарантією незалежності членів громадянського суспільства від держави, підпорядкованості держави громадянському суспільству. Очевидно, що без цього права суспільство не в змозі протистояти інформаційній експансії держави, відстояти власний погляд на події, які відбуваються. Свобода слова забезпечує громадський контроль над державною владою. Відповідно до ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантоване право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Європейський суд з прав людини завжди розглядає спірні питання щодо обмеження свободи вираження поглядів через призму суспільного інтересу

Рівень визначення, реалізації і захисту прав людини в країні відображає ступінь розвитку країни в цілому, її соціальну та демократичну спрямованість, гуманістичне ставлення до найвищої соціальної цінності – людини. Саме тому обмеження цього права, зокрема й щодо адвокатів, завжди викликає увагу суспільства. Це питання є актуальним ще і тому, що Україна обрала курс на вступ до Європейського Союзу, у якому захист права на свободу думки і слова досяг високого рівня. Практика застосування Конвенції свідчить, що у справах за ст. 10 Конвенції Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) завжди розглядає спірні питання щодо обмеження свободи вираження поглядів через призму суспільного інтересу. Особливо чітко цей підхід проглядається у справах Санді Таймс проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Таммер проти Естонії, Фон Ганновер (Принцеса Ганноверська) проти Німеччини та ін. Як зазначають експерти, саме ці справи є основоположними у процесі надання інформації статусу такої, що має суспільний інтерес [1]. Зокрема, у постанові ЄСПЛ у справі Отегі Мондрагон проти Іспанії (Otegi Mondragon v. Spain) від 15 березня 2011 р. вказується, що у випадку ведення публічної дискусії, що має суспільний інтерес, межі свободи розсуду, яку мала влада при оцінці необхідності призначення покарання за певні висловлювання, були особливо вузькими [2].
Стаття 10 Конвенції визначає один з основоположних принципів демократичного суспільства: свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та самореалізації кожної особи. Згідно з п. 2 цієї статті, свобода вираження поглядів стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе. У справі De Haes and Gijsels v. Belgium ЄСПЛ прийняв рішення від 24 лютого 1997 р., в якому зазначив, що свобода вираження поглядів застосовується не лише до «інформації» чи «ідей», які схвально сприймаються чи розглядаються як необразливі або викликають байдужість, але й до таких, що ображають, шокують або бентежать державу чи будь­яку частину громади… Слід пам’ятати, що ст. 10 захищає не тільки зміст виражених ідей та інформації, але також і форму, у якій вони доносяться [3]. Обмеження свободи вираження поглядів повинні зазнавати прискіпливого аналізу й мати переконливе обґрунтування: Суд нагадує, що відповідно до п. 2 ст. 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою [4].

Обмеження свободи вираження поглядів повинні зазнавати прискіпливого аналізу й мати переконливе обґрунтування

Доречним буде згадати тлумачення ЄСПЛ поняття погляди:
– «внутрішня» думка особи, тобто не нав’язування державою індивідууму будь­якого способу мислення;
– інформація та ідеї, що становлять громадський інтерес (рішення у справі «Інформаціорферайн Лентіа» та інші проти Австрії (Informationsverein Lentia and others v. Austria) від 24 листопада 1993 р.);
– участь у дискусії стосовно проблем, що становлять загальний інтерес (рішення у справі Бладет Тромсе і Стенсаас проти Норвегії (Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway) від 20 травня 1999 р.), в т.ч. публікації про дії поліції, неупередженості судів, державну політику, наприклад, щодо охорони здоров’я чи житла, а також критичні висловлювання на адресу політиків (рішення у справах Lingens v. Austria від 8 липня 1986 р.; «Українська Прес­Група» проти України (Ukrainian Media Group v. Ukraine) від 29 березня 2005 р.);
– мистецькі твори та вистави (рішення у справі Інститут Отто Племінґера проти Австрії (Otto­Preminger­Institut v. Austria) від 20 вересня 1994 р.);
– інформація комерційного характеру (рішення у справі Маркт Інтерн Верлаг GmbH та Клаус Беерманн проти Німеччини (Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany) від 20 листопада 1989 р.), зокрема рекламні оголошення (рішення у справі «Ґроппера радіо АГ» та інші проти Швейцарії (Groppera Radio AG and Others v. Switzerland) від 28 березня 1990 р.) та ін., у тому числі — шокуючі погляди та ідеї [5, 93].

Свобода вираження поглядів та свобода об’єднання є, певною мірою, передумовою для реалізації інших прав людини

На думку ЄСПЛ, необхідно чітко розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень – ні, вимогу доведення їхньої правдивості не просто неможливо виконати, сама вимога є порушенням права на свободу поглядів [6]. У зв’язку з цим Суд повторює, що вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого ст. 10 Конвенції [7].
В рішенні від 26 лютого 2009 р. у справі Кудешкіна проти Росії (Kudeshkina v. Russia) ЄСПЛ окремо зазначив, що питання, які стосуються функціонування системи правосуддя, є питаннями, що викликають інтерес громадськості й обговорення яких потребує захисту, передбаченого ст. 10 Конвенції. У демократичному суспільстві завжди повинна зберігатися можливість відкритого обговорення подібних тем [8].
Доречним тут було б згадати, що між свободою вираження поглядів та свободою об’єднання існує тісний зв’язок [9]. Обидва ці положення допомагають забезпечити захист демократичного характеру держави та гарантувати захист прав людини. Отже, свобода вираження поглядів та свобода об’єднання є, певною мірою, передумовою для реалізації інших прав. Такі підходи міжнародних інституцій вкотре підкреслюють зумовленість реальної свободи вираження поглядів представниками певного фаху міцністю їх професійного об’єднання та його здатністю ставати на захист прав своїх членів, не виступаючи при цьому самостійним інструментом придушення свободи слова, зокрема, щодо актуальних питань вдосконалення та реорганізації функціонування самої професійної організації.
Очевидно, що значною мірою впевненість наших громадян у своєму завтрашньому дні залежить від того, наскільки сильною є адвокатура, як вона організована і на нормативному рівні захищена. Саме тому вважаємо, що гарантії незалежності адвокатів, серед іншого, захист права адвоката на свободу вираження своїх поглядів, значною мірою мають бути реалізовані шляхом послідовного формування позиції інституту адвокатури в цілому та її органів самоврядування зокрема.
Для визначення шляхів оптимізації відповідних відносин у громадських об’єднаннях, включаючи професійні асоціації адвокатури, на нашу думку, доцільним вбачається використання теорії управління, яка розвивається в основному у сфері діяльності державних структур та інститутів. Свідомий, планомірний, систематичний організаційний вплив суб’єкта управління, спрямований на об’єкт цього управління. При цьому метою такого впливу є спрямування об’єкта шляхом певного розвитку, надання йому стану впорядкованості та відповідності певним вимогам чи ознакам.

Формується негативна тенденція переслідування й залякування через накладення дисциплінарних стягнень на адвокатів, які реалізують право на свободу вираження власних поглядів, позицій та переконань

З огляду на зазначене, об’єктом управління можуть виступати не тільки окремі адвокати, але й адвокатура, як професійне об’єднання, органи адвокатського самоврядування, а також сама діяльність адвокатури та цих органів. Звісно, такий управлінський вплив повинен бути цілеспрямованим. Загалом, мета – це ідеальна модель майбутнього результату. Мета, її досягнення є одним з головних критеріїв ефективної діяльності.
Вважаємо, що можна сформулювати такі цілі управлінського впливу на органи адвокатського самоврядування:

  • дотримання гарантій незалежності адвокатів,
  • забезпечення надання правової допомоги на високому професійному рівні,
  • формування кваліфікованої адвокатури,
  • захист корпоративних прав адвокатів.

Для досягнення визначених цілей необхідно, перш за все, вирішити низку послідовних та взаємоузгоджених завдань: створити функціонально структуровану систему органів адвокатського самоврядування з чітким розмежуванням та деталізацією їхніх повноважень, забезпечити пропорційність цих повноважень з визначеними функціями та умови реалізації закріплених повноважень, виділити пріоритети в об’єкті управлінського впливу.
Виходячи з норм чинного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», вертикаль органів адвокатського самоуправління побудована так: вищим його органом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є конференція адвокатів регіону, якій підконтрольна і підзвітна Рада адвокатів регіону, Кваліфікаційно­-дисциплінарна комісія адвокатів регіону та Ревізійна комісія адвокатів регіону (ст.ст. 47–51); вищим органом адвокатського самоврядування України є З’їзд адвокатів України, якому підконтрольна та підзвітна Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно­дисциплінарна комісія адвокатури та Вища ревізійна комісія адвокатури (ст.ст. 52–55). Тож можна зробити висновок про наявність таких характерних рис організації органів адвокатського самоврядування:
1) жорстке підпорядкування всіх органів адвокатського самоврядування таким двом формам представницького управління в адвокатурі, як конференції адвокатів регіонів та З’їзд адвокатів України;
2) наявність трьох вертикально побудованих ланок в органах адвокатського самоврядування (Рада адвокатів України (РАУ) – Ради адвокатів регіонів (РАР); Вища кваліфікаційно­дисциплінарна комісія адвокатури (ВКДКА) – Квалі­фікаційно­дисциплінарні комісії адвокатів регіонів (КДКА); Вища ревізійна комісія адвокатури (ВРКА) – Ревізійні комісії адвокатів регіонів (РКА)).
На жаль, досить чітко визначена структура системи органів адвокатського самоврядування не зумовлює на сьогоднішній день чіткого розподілу повноважень вказаних ланок органів адвокатського самоврядування. Хоча передумови такої диференціації наявні. Очевидним є те, що компетенцією ревізійних органів адвокатського самоврядування (ВРКА, РКА) є контроль за дотриманням фінансово­господарської дисципліни іншими ланками органів адвокатського самоврядування. За ВКДКА та КДКА регіонів має бути на законодавчому рівні визнана функція здійснення контрольно­наглядових повноважень щодо професійної діяльності адвокатів. І, нарешті, РАУ та РАР повинні мати функції представництва інтересів адвокатури на рівні державних та міжнародних відносин, захисту професійних прав адвокатів та сприяння реалізації гарантій адвокатської діяльності, а також функції, спрямовані на підвищення кваліфікації адвокатів.
Однак відсутність реального розмежування вказаних функцій між окремими ланками органів адвокатського самоврядування зумовлює неправомірне використання своїх повноважень цими органами, наприклад, у вигляді застосування дисциплінарних санкцій проти адвокатів за ініціативи органів самоуправління, яким не мають функції конт­ролю та нагляду. Варто визнати, що в дисциплінарній практиці органів адвокатського самоуправління формується негативна тенденція накладання дисциплінарних стягнень на адвокатів, які реалізують визначене на рівні Конституції України та Конвенції право на свободу вираження власних поглядів, позицій та переконань.
Така практика, очевидно, може розглядатися як дисциплінарний механізм переслідування або залякування адвоката, що суперечить основним положенням ООН про роль адвокатів, відповідно до яких в країні має бути забезпечена відсутність зловживань дисциплінарною системою або її використання для переслідування, перешкоджання або протиправного втручання у діяльність адвокатів. Органи адвокатського самоврядування повинні гарантувати існування достатніх запобіжників для попередження подібних зловживань. І, в усякому разі, не можуть порушувати принцип незалежності адвоката і виступати інструментом здійснення на нього неправомірного впливу та залякування.
Розмежування вказаних функцій між окремими ланками органів адвокатського самоврядування та здійснення контролю й управлінського впливу у випадку його порушення такими представницькими органами самоуправління як конференції адвокатів регіонів та З’їзд адвокатів України дозволить уникати випадків зловживання своїми повноваженнями з боку органів самоврядування та, у решті­решт, забезпечить високий рівень ефективності функціонування адвокатури в нашій країні.

Органи адвокатського самоврядування не можуть порушувати принципу незалежності адвоката і виступати інструментом здійснення на нього неправомірного впливу

Використані джерела

1. Практика Європейського суду з прав людини: рішення, коментарі // Інформаційний бюлетень. – 2002. – № 4. – С. 186.

2. Постанова ЄСПЛ у справі Отегі Мондрагон проти Іспанії (Otegi Mondragon v. Spain) від 15 березня 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001–117512

3. Рішення ЄСПЛ у справі «De Haes and Gijsels v. Belgium» від 24 лютого 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001­117714

4. Рішення ЄСПЛ у справі «Сюрек проти Туреччини» (Sürek v. Turkey) від 8 липня 1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iidh.ed.cr/comunidades/libertadexpresion/docs/le_europeo/su­­rek%20no%201 %20batj%20vs%20turkey.htm

5. Фулей Т. І. Застосування практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві : наук.­метод. посіб. для суддів / Т. І. Фулей. – 2­ге вид., випр., допов. – К., 2015. – 128 с.

6. Рішення у справі «Лінґенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 8 липня 1986 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/980_066

7. Рішення ЄСПЛ від 29 травня 2005 р. у справі «“Українська прес­група” проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine) // Офіційний вісник України. – 2006 р. – № 7. – Ст. 409.

8. Постанова ЄСПЛ у справі «Кудешкіна проти Росії» від 26 лютого 2009 р. [Електронний ресурс]. ­ Режим доступу : http://www.mmdc.ru/praktika_evropejs­kogo_suda/praktika_po_st10_evropejskoj_konvencii/eu­rop_practice12/

9. Керівні принципи зі свободи об’єднання ОБСЄ/БДІПЛ та Венеціанської комісії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.osce.org/odihr/132371?download=true

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *