Події

Третя щорічна Міжнародна конференція Чеської асоціації європейських студій

Чеська асоціація європейських студій

Третя щорічна конференція, яка проходила 12-13 червня 2014 р. у Празі в десяті роковини прийняття Чеської Республіки до ЄС і п’яту річницю запровадження Східного партнерства, та була організована Асоціацією й кафедрою європейського права Університету імені Палацького на базі і за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки, цьогоріч була присвячена темі «Європейський Союз та Чеська Республіка в 2014 році: віддзеркалення сучасного стану та майбутніх перспектив». Вітальне слово при відкритті конференції виголосила Президент Чеської асоціації європейських студій, завідувачка кафедри європейського права юридичного факультету Університету імені Палацького в Оломоуці, член редакційної колегії журналу «Адвокат» Надєжда Шишкова.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Надєжда Шишкова

Серед учасників конференції — понад сто п’ятдесят вчених-правників з країн ЄС та Східного партнерства, в тому числі були й викладачі Академії адвокатури України та Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Кандидат юридичних наук доцент кафедри прав людини, міжнародного та європейського права Академії адвокатури України Людмила Фалалєєва виступила з доповіддю на тему: «Адаптація Східного партнерства до нових геополітичних реалій: правові ас­­пек­­ти», у якій підкреслила, що Східне партнерство (далі – СхП, Eastern Partnership) між ЄС та його сусідами є планом співробітництва ЄС з державами Східної Європи, які досягли найбільших успіхів у реалізації Європейської політики сусідства (далі – ЄПС, European Neighbourhood Policy), що дозволить їм поступово долучитися до політик та програм ЄС, а також поступово інтегруватися у внутрішній ринок ЄС.

Людмила Фалалєєва
Людмила Фалалєєва

СхП має диференційований характер та не впли­­ває на індивідуальні прагнення держав-партнерів щодо їхніх майбутніх взаємин з ЄС. Головною метою СхП, як нової стратегії ЄС, є створення передумов для прискорення політичної асоціації та поглиблення економічної інтеграції між ЄС і державами-партнерами, а також підтримка регіонального співробітництва та добросусідських відносин. Засобами досягнення цієї мети є нові поглиблені договірні відносини між ЄС та державами-партнерами у формі Угод про асоціацію, що включатимуть, в окремих випадках, Поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі (далі – ПВЗВТ, Deep and Comprehensive Free Trade Area).
СхП є продовженням зусиль усередині ЄС сформувати особливий «східний вимір» зовнішньої політики ЄС, який наблизив би його східних сусідів до спільного простору, європейських стандартів і цінностей, сприяв би зміцненню в них стабільності, стимулював би проведення реформ. Наразі СхП не передбачає перспективи членства для держав-учасниць і спрямоване лише на розвиток з ними особливих відносин, вибудуваних на необхідності побудови спільного простору на основі спільних цінностей.
1. До укладення Лісабонського договору 2007 р. установчі договори ЄС не містили положень щодо відносин ЄС із державами-сусідами. Лісабонсь­кий договір 2007 р. включив до тексту Договору про ЄС (далі – ДЄС) ст. 8, яка містить клаузулу сусідства, що зобов’язує ЄС розвивати з сусідніми державами особливі відносини, спрямовані на створення простору добробуту і добросусідства, заснованого на цінностях ЄС, принципах поглибленого співробітництва. Термін «особливі відносини» вказує на поглиблені форми співробітництва та відсутність його єдиної моделі. Зазначене формулювання дозволить ЄС застосовувати гнучкий підхід до відносин з кожною державою-партнером з метою досягнення кінцевої політичної мети ЄС у відносинах з державами-сусідами, зокрема створення простору стабільності, збудованого на цінностях ЄС. Таким чином в установчих договорах ЄС було закріплено принцип диференціації (dif­ferentiation principle), який вже успішно функціонував у механізмі ЄПС. Крім того, формального закріплення набув принцип обумовленості (con­ditionality principle) шляхом обов’язкового забезпечення державами-сусідами поваги до цінностей ЄС. Окреслене співробітництво виключає «внутрішню асоціацію», тобто формальну участь третіх країн у прийнятті рішень інституціями ЄС. Для держав-сусідів, які відповідатимуть критеріям членства в ЄС, угода про асоціацію, за сприятливих політичних умов, може стати початковим підготовчим етапом до набуття повноправного членства, яке держави-сусіди набуватимуть, посту­­пово долучаючись до окремих інституційно-правових елементів ЄС.
Принцип «більше за більше» (more for more) є стрижневою ідеєю нової ЄПС: лише ті партнери, які здійснюватимуть ефективні політичні реформи та поважатимуть спільні цінності, зможуть отримати доступ до найбільш вигідних аспектів ЄПС, зокрема економічної інтеграції через створення ПВЗВТ, забезпечення вільного пересування осіб та надання більшої фінансової підтримки ЄС.
Наприкінці 2011 р. Єврокомісія підготувала проект Регламенту щодо Європейського інструменту сусідства (далі – ЄІС, European Neigh­bourhood Instrument), який має забезпечити реалізацію нових підходів ЄПС. Новий ЄІС, що діє з 1 січня 2014 р., широко застосовує принцип «більше за більше» та принцип взаємної відповідальності шляхом диференціації рівня допомоги за­­лежно від успіхів у виконанні зобов’язань дер­жавою-партнером.
2. СхП передбачає укладення Угод про асоціацію, які мають замінити існуючі УПС з тими державами, що виявлять бажання та готовність пов’язати себе «результативними далекосяжними взаємними зобов’язаннями з ЄС». Остаточний формат нових Угод узалежнений від рівня готовності й амбіцій країн-партнерів. Укладення нових рамкових угод не визначатиме наперед європейські прагнення держав-учасниць. Для підтримки модернізації адміністративно-управлінсько­­го апарату держав-партнерів та створення умов для належної імплементації Угод про асоціацію, ЄС створив програму Всеохоплюючої інституційної розбудови.
Нова базова Угода про асоціацію оновить спільний інституційний механізм Україна-ЄС, спростить процес поглиблення співробітництва в усіх сферах, зміцнить політичну асоціацію та економічну інтеграцію через взаємні права і зо­­бов’язання. Угода про асоціацію між Україною та ЄС є першим документом нової ґенерації базових угод з країнами СхП, що започаткує його адаптацію до нових геополітичних реалій.
3. Структура СхП поєднує елементи дво- та багатостороннього співробітництва, при цьому двосторонній вимір є домінуючим, охоплює політичну асоціацію та економічну інтеграцію дер­жав-учасниць з ЄС, ПВЗВТ, лібералізацію візового режиму. Багатостороння складова є головною новелою СхП, оскільки ЄС раніше не вдавався до її застосування щодо східних партнерів.
У травні 2012 р. було опубліковане Спільне Комюніке ЄК та Верховного представника ЄС із ЗСБП «Східне партнерство: Дорожня карта до осіннього саміту 2013 р.», згоди щодо якої було досягнуто під час Варшавського саміту СхП у вересні 2011 р. Дорожня карта спрямована на практичне втілення принципу «більше за більше» як складової «нової» ЄПС. Прогрес у проведенні реформ оцінюватиметься відповідно до особливих критеріїв, які ґрунтуватимуться на існуючих зобов’язаннях держав-партнерів за двосторонніми угодами з ЄС, положеннях планів дій чи порядків денних асоціації. Дорожня карта охоп­лює дво- та багатосторонній виміри СхП й ґрунтується на принципах спільного внеску, диференціації та обумовленості.
4. За п’ять років, що минули з моменту офіційного започаткування СхП, відбулось поступове організаційне оформлення і функціональне на­­пов­нення даної ініціативи. Проте вже на початковому етапі цього процесу виявилися суперечності між цілями його учасників, задекларованим рівнем взаємодії та справжнім політичним і практичним змістом СхП. Очікування країн Східної Європи стосовно цього проекту, хоча і варіювались залежно від місця європейської інтеграції в їхній зовнішній політиці, але були зосереджені, переважно, у політичній і геополітичній площині, тоді як підхід ЄС, попри відмінності у позиціях окремих держав-членів, був спрямований передусім на здійснення функціональних завдань зі стабілізації східноєвропейського простору. Окреслена первинна асиметрія очікувань істотно вплинула на вироблення початкових параметрів СхП. Згодом вона була ускладнена наростанням асиметрії можливостей для втілення анонсованих заходів. Зазначена друга асиметрія спричинена, з одного боку, ефектом глобальної економічної кризи, а, з іншого, неготовністю учасників – як держав ЄС, так і східноєвропейських країн – витрачати ресурси на впровадження проекту без гарантованих результатів. Подвійна асиметрія очі­­кувань і можливостей створювала атмосферу невизначеності, в якій перспективи СхП як цілісного проекту виглядали неоднозначно.
Доповідач приділила увагу висвітленню актуальних питань щодо трансформації функціональної, політичної спроможності СхП в нових умовах та сучасних підходів до реалізації основних напрямів СхП з огляду на досвід практичного впровадження СхП, котрий засвідчив, що його функціональним підґрунтям постали три напрями – вдосконалення інституційного потенціалу органів державної влади країн-партнерів, сприяння вирішенню проблем на регіональному і транс­кордонному рівнях, розбудова взаємодії ЄС з громадянським суспільством цих країн.
Останні події в Україні істотно вплинули на умови реалізації СхП, дедалі посиливши властиву для нього асиметрію очікувань і можливостей. Як наслідок, ЄС постав перед нагальною потребою подальшого вдосконалення цього вектору його зовнішньої політики.
За таких обставин політика ЄС перетворюється на головний фактор ефективності СхП. Вона наразі залежить від того, наскільки ЄС буде здатний подолати внутрішні розбіжності щодо принципів власної східної політики, виробити цілісну, дієву і збалансовану стратегію у відносинах з кра­їнами Східної Європи, з одного боку, та Росією – з іншого, адаптувавши принципи і механізми залучення держав-партнерів до європейського простору відповідно до їх реальних потреб, а також сучасних викликів і загроз. Досягнення внутрішнього консенсусу, подолання концептуальних розбіжностей щодо змісту зовнішньої політики ЄС, включаючи СхП та політику розширення, суттєво підвищить ефективність орга­нізаційно-правового механізму ЄС у сфері зов­нішньої діяльності, його функціональну дієвість, що дозволить ЄС стати стратегічно важливим глобальним гравцем.
5. Очікування України від ЄС можна умовно розподілити на чотири категорії: якнайшвидше підписання Угоди про асоціацію, скасування візового режиму, надання фінансової допомоги та надання чіткої перспективи членства. Події Євромайдану та російське вторгнення до України додали до цього переліку необхідність дієвої підтримки у реалізації політичних та економічних реформ, протидії зовнішнім викликам та загрозам, а також надання допомоги на фоні ескалації напруги у відносинах із Росією. Виконання хоча б частини цих пунктів розглядається в українському публічному дискурсі як певний моральний обов’язок ЄС перед мільйонами українців, які вийшли на вулиці для того, щоб європейські цінності стали реальністю в Україні. Переведення політики євроінтеграції України в якісну практичну площину передбачає реалізацію нею нас­тупних завдань:
– якнайшвидше укладення та ефективна імплементація Угоди про асоціацію;
– адаптація національного законодавства до законодавства ЄС;
– зміцнення інституційного забезпечення процесу євроінтеграції;
– створення ПВЗВТ між Україною та ЄС;
– запровадження безвізового режиму з державами-членами ЄС;
– спільне подолання викликів в енергетичній сфері, зокрема шляхом реалізації положень Третього енергопакету ЄС.
ЄС і Україна нині отримали історичний шанс на розбудову відносин нового зразка, для реалізації яких необхідне належне переосмислення геополітичної конфігурації, базових підходів, напрямів докладання зусиль та практичних інструментів співробітництва. Доцент Л. Фалалєєва відзначила, що Чехія підтримує лібералізацію візового режиму та надання державам СхП, зокрема Україні, перспективи членства в ЄС, а це слугує найбільш дієвим інструментом впливу. Політика умовності (conditionality) продемонструвала дієвість на прикладі країн Центральної Європи, а тому має всі шанси виправдати себе і у випадку з Україною. Концепція «більше за більше», яка нині є домінуючою в політиці сусідства ЄС, надто розмита, а тому не може розраховувати на реальну віддачу. Натомість концепція «перспективи членства» передбачає перевірені механізми допомоги, контролю і впливу, а також обопільні зобов’язання та зусилля.
Найсуттєвішими складовими діяльності Укра­їни з реалізації СхП є адаптація до стандартів, практик і законодавства ЄС, ефективна імплементація Угоди про асоціацію, як угоди нового покоління, що ґрунтується на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, а також на визнанні європейської ідентичності та прагнень східних сусідів. У такий спосіб Україна перетвориться на «м’яку силу» ЄС: успіх України стане найбільш переконливим стимулом для демократизації і перетворень не лише в Європі, а й у Євразії. Демократизація і процвітання України, а також її подальший вплив на регіон розширюватиме зону безпеки та стабільності на континенті.

Наталія Кузнєцова
Наталія Кузнєцова

Доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Кузнєцова у доповіді «Ре­­фор­мування судової системи України – відповідність європейським стандартам якості правосуддя» зазначила, що всіх етапах розвитку Української держави проблеми формування судової влади займали і продовжують займати пріоритетне місце. Чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів в Україні» був прийнятий під знач­ним тиском пропрезидентських політичних сил і цілком відповідав ідеї підконтрольності судової влади, перш за все, Президенту України.
Нагадаємо, що в період роботи Конституційної Асамблеї (дорадчого органу, що був сформований із числа науковців і представників різних політичних сил з метою напрацювання положень нової Конституції України) ще у 2012 р. Комісією з питань правосуддя Конституційної Асамблеї були розроблені Концептуальні засади удосконалення конституційного регулювання правосуддя в Україні.
Хоча напрацювання Конституційної Асамблеї в цілому, і Комісії з питань правосуддя, зокрема, не були допоки використані, ці напрацювання можуть бути доволі ефективними як при розробці нової Конституції України, так і в цілому у процесі докорінного оновлення законодавства України про судоустрій та статус суддів. Ці питання досі не втратили проблемного характеру, а навпаки загострилися під час політичних подій кінця 2013 – початку 2014 р. в Україні.
8 квітня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Цей закон фактично розпочав процес люстрації у судовій системі – у судах всіх ланок (крім Верховного Суду України) були зміщені з адміністративних посад голови судів, їх заступники, а також секретарі судових палат (у судах, де такі посади передбачені) і проведені вибори шляхом таємного голосування.
Активізував свою роль у реформаційних процесах судової системи і Верховний Суд України. Так, на Пленумі Верховного Суду 11 квітня 2014 р. були схвалені Пропозиції змін до Конституції України, які стосуються організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні. Зокрема, ці пропозиції включають відновлення 3-ланкової системи судів загальної юрисдикції, до якої ма­­ють вхо­­дити: Верховний Суд України, апеляційні су­­ди та місцеві суди.
Все це підтверджує проєвропейську орієнтацію судової системи і реальні тенденції до наближення засад формування органів судової влади, судової системи і основних засад судочинства в Україні до європейських стандартів.
Водночас реалізація цих ідей і пропозицій можлива виключно за умов наявності політичної волі. Крім того, реальне реформування судової влади і судової системи також неможливе як автономна програма, оскільки позитивний ефект від судової реформи залежить від реформування інших гілок влади – законодавчої та виконавчої.
Безумовною складовою цих процесів є подолання корупції, рівень якої в Україні виявився надзвичайно високим, оскільки він охопив найвищі ешелони владних структур. Але події, що відбуваються в Україні зараз, свідчать про те, що докорінних змін потребує й сама структура громадянського суспільства, забезпечення механізмів дієвого суспільного контролю за діяльністю держави в цілому, державних органів та їх посадовців.

Олена Захарова
Олена Захарова

Доцент кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук Олена Захарова у доповіді «Доступність правосуддя та її складові за законодавством України» наголосила, що в теорії судоустрою України існують різні підходи щодо сутності категорії «доступність правосуддя». Здебільшого її досліджують як принцип правосуддя, хоча в Конституції України вона не виокремлена як самостійна засада здійснення правосуддя. В той самий час у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Кон­ституцією та законами України. Зокрема у ст. 2 названого Закону визначено завдання суду, яки­ми є забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України.
Доступність правосуддя як принцип більш детально почали розглядати після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тож для встановлення сутності цього принципу його досліджують через призму практики Європейського суду. Право на суд у світлі Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод (ст. 6) означає, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду з метою вирішення того чи іншого питання, і на цьому шляху не повинні чинитися перешкоди юридичного чи практичного характеру.
Саме орієнтуючись на Європейські стандарти доступності правосуддя, Конституційний суд України в своєму рішенні по справі за конституційним зверненням громадян України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конститу­ції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 р. постановив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зо­­бов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Доступ до суду не є абсолютним і державою можуть встановлюватися певні обмеження. От­­же, в кожній справі Європейським судом це право розглядається з погляду розумності обмеження і має бути пропорційним щодо мети такого обмеження.
Підводячи підсумки, доповідач констатувала, що доступність правосуддя – це встановлені та гарантовані державою механізми реалізації права особи на справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справи судом з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Оксана Грабовська
Оксана Грабовська

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шев­ченка Оксана Грабовська, висвітлюючи тему «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у цивільному процесі України: роль та проблеми застосування», зазначила, що з часу ратифікації Україною у 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Законом України «Про ратифікацію Конвен­ції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.»
Одразу після ратифікації, тобто надання Укра­їною згоди на її обов’язковість, Конвенція здебільшого сприймалась як акт, який має декларативний характер, а його положення повинні стати базовими для національного законодавства, при його розробці або внесенні змін. Про безпосереднє застосування Конвенції у судовій практиці з відповідним відображенням у процесуальних документах мова хоча й ішла, але на практиці не реалізовувалася у спосіб, який передбачений Конвенцією та на який вона заслуговує, оскільки Конвенція не лише закріплює права людини та основоположні свободи, а й гарантує їх захист шляхом регулювання діяльності Європейського суду з прав людини. Пояснити це можна відсутністю у національній цивільній процесуальній практиці протягом тривалого часу досвіду застосування актів подібного роду та суддівською інертністю.
Прагнення України до європейської інтеграції зумовило прийняття у 2006 р. Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зміни до якого вносилися у 2011 та 2012 роках. Метою прийняття вказаного Закону було не лише урегулювання відносин, які виникають у зв’язку з обо­в’язком України виконувати рішення Євро­пейсь­кого суду з прав людини у справах проти України, усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, а й впровадження в українське судочинство, в тому числі і цивільне, європейських стандартів прав людини, створення пе­­редумов для зменшення числа заяв до Євро­пейського суду з прав людини проти України.
Аналіз відповідності цивільного процесуального законодавства України положенням ст. 6 Кон­венції дозволяє зробити висновок про те, що в цілому національне законодавство України, яке регламентує порядок здійснення судочинства у цивільних справах, адаптоване до положень Кон­венції і при розробці ЦПК України, який було прийнято у 2004 р. законодавцем враховано як зміст конкретних положень Конвенції, так і сама ідея Конвенції, — забезпечити загальне і ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені, створити підвалини справедливості тощо. То чи є необхідність у такому разі застосовувати і посилатися у судових рішеннях одночасно і на положення національного законодавства і на по­­ложення Конвенції?
Верховний Суд України у правових позиціях, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постановах пленумів, які готуються на підставі узагальнення судової практики, з метою правильного та однакового застосування законодавства, надають ре­­комендації і звертають увагу суддів на необхідність застосування положень Конвенції при розгляді цивільних справ. На необхідність застосування судами Конвенції як акта, який сприяє втіленню ідеї справедливого правосуддя, права на справедливий судовий розгляд, дедалі частіше наголошують і відомі в Україні вчені, однак не можна не визнати, що положення Конвенції, які оперують поняттями, вживаними у європейських країнах, ще не набули поширення у правовому обігу України, тому викликають труднощі у розумінні, тлумаченні та застосуванні в судовій практиці.
Видається, що ця проблема частково може бути вирішена, зокрема, запровадженням спеціалізації суддів та постійним підвищенням кваліфікації, у тому числі й щодо застосування міжнародних актів, які ратифіковані Україною, а отже, є обов’язковими.

Лідія Грузінова
Лідія Грузінова

Доцент кафедри цивільного, господарського права та процесу Академії адвокатури України Лідія Грузінова присвятила свою доповідь темі «Вплив права ЄС на реформування трудового законодавства України».
Численні зміни і доповнення до Кодексу законів про працю України, галузевих законів України у повній мірі не відображають тенденції правового регулювання трудових відносин у XXI столітті. Європейські стандарти регулювання трудових відносин впливали у минулому і нині впливають на реформування трудового законодавства Укра­їни. Підписання Угоди про Асоціацію між Укра­їною та ЄС стало новим етапом у подальшому реформування трудового законодавства Укра­їни і прийнятті довгоочікуваного Трудового ко­­дексу України.
Значний вплив на реформування трудового законодавства України має Хартія основоположних прав Європейського Союзу (далі – Хартія, Charter of Fundamental Rights of the European Union) 2000 р. в редакції Лісабонського договору. Хартія сприяє усуненню деяких протиріч і прогалин у національному праві, що викликані відсутністю конкретного каталогу основоположних прав і виконує функцію орієнтиру у сфері правових принципів і цінностей, як для держав-членів ЄС, так і для України. Хартія визначає неподільність і універсальність прав, які складають основу людської гідності, свободи, рівності і солідарності. Ці принципи є сутністю Хартії, однак не можуть застосовуватися без обмежень.
Серед прикладів впливу Хартії на реформування трудового законодавства України – недискримінація (ст. 21 Хартії) – у 2012 р. в Україні прийнято Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; рівність прав чоловіків і жінок (ст. 23 Хартії) – у 2005 р. був прийнятий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; право на освіту, а також на допуск до професійної підготовки і підвищення кваліфікації (ст. 14 Хартії) – у 2012 р. прийнято Закон України «Про професійний розвиток працівників» (державна політика України формується за європейським принципом — безперервності процесу професійного розвитку працівників і пов’язана з атестацією працівників. У Законі України «Про зайнятість населення» теж передбачено, що професійне навчання зареєстрованих безробітних – це професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації, спрямовані на здобуття та удосконалення професійних знань, умінь та навичок, підвищення конкурентоспроможності на ринку праці, що здійснюються за рахунок коштів Фонду загально­обов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття); право на ведення переговорів і колективні дії (ст. 28 Хартії) — порівняно обмежений набір трудових прав у Конституції України, який не включає право на колективні переговори і договори, право на участь в управлінні виробництвом, у певній мірі, доповнюється кодифікованим законом та галузевими законами (правовий статус організацій роботодавців як сторони соціального діалогу було визначено законом у Польщі (1991 р.), Великобританії (1992 р.), Чехії (1993 р.) і в Україні (2001 р.). У 2010 році, в Україні прийняті закон, що визначає правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу. У 2012 ухвалено вже другий закон, що визначає правове становище організацій роботодавців, їх об’єднань у тристоронніх відносинах соціального діалогу); право на послугу по працевлаштуванню (ст. 29 Хартії) – у 2012 році був прийнятий Закон Укра­їни «Про зайнятість населення», згідно з яким послуги що на­­даються органами виконавчої влади, які реалізують державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, є безоплатними.
Для подолання у праві держав-учасниць відмінностей правом ЄС вироблені механізми, закріплені в регламентах і директивах, що спрямовані на гармонізацію та уніфікацію правового регулювання трудових відносин держав-учасниць Євро­союзу.
В Україні, захист прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця здійснюється тільки за допомогою привілею. Ратифікувавши Конвенцію МОП № 173, Україна не взяла на себе зобов’язання щодо захисту вимог працівників установою — гарантом, якщо роботодавець не може здійснити виплату через неплатоспроможність. Реформуючи трудове законодавство Укра­їни, варто застосовувати й інші механізми захисту працівників у випадку банкрутства роботодавця і зокрема ті, які визначені у Кодифікованій версії Директиви Європейського Парламенту і Ради.
В ході реформування трудового законодавства України варто врахувати практику укладання у державах-членах ЄС нетипових трудових договорів, що характеризуються новацією конструкцій і змісту, модифікацією ознак трудового договору: особистісного, організаційного чи майнового. Нетипові трудові договори — один із способів встановлення гнучких форм найму і звільнення певних категорій працівників, вони характеризуються високим рівнем індивідуалізації умов угоди сторін. Законодавча регламентація трудового договору має допускати договірну свободу — диференціацію у правовому регулюванні трудових відносин, хоча і в цьому випадку свобода трудового договору є обмеженою публічними засадами трудового права. Отже, нормативна диференціація і договірна індивідуальність трудового договору (його гнучкість) завжди окреслюються публічними межами. Це вияв принципу єдності приватних і публічних засад у правовому регулюванні трудових відносин і соціального призначення трудового права.
У деяких державах-членах ЄС легалізація дистанційної праці здійснюється на рівні Трудового Кодексу. Наприклад у Чехії передбачено спеціальне регулювання трудових відносин працівників, які не працюють на робочому місці роботодавця. На дистанційних працівників, зокрема, не поширюється графік робочого часу, оплата надурочних робіт тощо. В Україні нетипові трудові договори вже укладаються з українськими і іноземними роботодавцями, однак нормативна основа, що відображає особливості регулювання трудових відносин наприклад, дистанційно працю­ючих ІТ-спе­ціалас­тів, відсутня, що призводить до погіршення правового становища працівника.
Новим способом забезпечення зайнятості населення стали трудові відносини тристороннього характеру. У трудових відносинах варто запроваджувати тристоронні відносини: агентство з працевлаштування — працівник, що шукає роботу — роботодавець, що потребує працівників. Трудові відносини виникають між агентством та працівником, а між агентством та роботодавцем укладається цивільно-правовий договір.
Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право». Як колізійну прив’язку обрано «закон місця роботи» (lex loci laboris). Установлені й особливості регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні. Такий підхід аргументується зацікавленістю України у застосуванні до трудових відносин імперативних норм, а не «автономії волі сторін», необхідністю єдності правового регулювання трудових відносин (рівності трудових прав), захисту більш «слабкого» працівника як сторони трудового договору.
Між тим, у багатьох країнах регулювання трудових відносин як основну колізійну прив’язку застосовує «свободу вибору права» (lex vo­­lunta­tis) – автономію волі сторін. Наприклад, у Німеччині принцип автономії волі визнається основоположним у міжнародному праві трудових договорів. У трудовому законодавстві України теж доцільно сформулювати колізійний принцип автономії волі щодо трудових відносин з іноземним елементом, обмеживши його забороною погіршення становища працівника у порівнянні з імперативними нормами закону країни, з якою договір реально пов’язаний, інші колізійні норми щодо трудових відносин. В міжнародних трудових відносинах іноземний елемент може бути як у суб’єктивному складі (іноземний працівник, іноземний роботодавець), так і в об’єкті (трудова діяльність працівника, що здійснюється за кордоном). Тому склалися й інші колізійні прив’язки: закон громадянства роботодавця (lex patriae, lex nationalis), закон країни укладання контракту щодо найму (lex loci contractus), «закон місця знаходження юридичної особи – роботодавця, відрядження» (lex loci delegationis). Ці особливості регулювання трудових відносин варто врахувати при ухваленні Трудового кодексу України, яким будуть вирішені питання правового регулювання міжнародної праці комплексно.
В підсумку доповідач зробила висновок, що реформа трудового законодавства України має здійснюватися під впливом міжнародних та європейських стандартів регулювання трудових відносин, адже правом ЄС вироблені механізми, визначені в регламентах і директивах, направлених на гармонізацію і уніфікацію правового регулювання трудових відносин держав-членів Євросоюзу.

Впродовж конференції прозвучало і було обговорено понад двадцять доповідей високого академічного рівня, що виокремило її як одну з найбільш вагомих та впливових наукових подій першої половини 2014 р. не лише в Чехії, а й в цілому ЄС.

Опубліковано: Адвокат. – 2014. – №4.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *