Право

Віктор Лозінський про справедливість не для всіх

Віктор Лозінський

Почувши від адвоката Віктора Грицюка, що після багатолітнього мовчання погоджується дати інтерв’ю колишній народний депутат Віктор Лозінський, я одразу пристав на цю ідею – надто довго мовчав фігурант однієї з найвідоміших кримінальних справ останнього десятиліття. Наша зустріч відбулася в Бориспільській виправній колонії № 119 три тижні тому. Власне не зустріч, а короткострокове побачення відповідно до вимог ч. 1 ст. 110 КВК України, на яке засуджений має право один раз на місяць. Говорили, розділені склом, через телефонні трубки середини минулого століття.

«Адвокат». Вікторе Олександровичу, близько 5­ти років Ви не давали інтерв’ю. Чим зумовлене таке тривале мовчання і чому Ви нарешті погодилися насвітлити події, які так фатально змінили Ваше життя, лише зараз?
В. Лозінський. Майже 5 років я був заручником і інструментом інформаційної війни, яка точилася між різними політичними силами, що прагнули вибороти владу за всяку ціну.
Будь­-які мої пояснення, посилання на фактичні матеріали справи, свідчення людей, результати експертиз, оприлюднені у той період, однаково були б перекручені, сфальшовані і подані у певній інтерпретації, яка була вигідна тій чи іншій політичній силі у відповідний момент протистояння з огляду на ситуацію та інформаційні потреби.
А враховуючи, що за спиною у кожної з них є свої засоби інформації, то керовані в ручному режимі, медійники виконали б будь-­яке замовлення залежно від наміченого рівня упередженості та бюджету, що вони завжди і робили в моєму випадку.
Зараз нарешті у відкритому доступі почали з’являтися документи, що дають змогу зробити висновки: хто, якими засобами, для чого і за скільки влаштовував мені цькування, якому, здається, не видно кінця й донині.
Як мені повідомили мої адвокати, з новознайденими документами можна ознайомитись на сай­­ті під назвою «Златопіль» (http://zlatopil.com.ua, перейшовши за посиланням http://zlatopil.com.ua/politics/item/3114­yak­yanukovych­nyshchyv­reitynh­tymoshenko­dokumentyред.).
«Адвокат». То Ви погодилися почати викладати події в пресі лише через появу нових документів?
В. Лозінський. Не тільки через це.
По-­перше, коли я побачив по телевізору моє перше інтерв’ю після сумнозвісних подій, я вирішив не говорити з журналістами, бо був просто вражений від того, як майстерно можна спотворити все сказане засобами монтажу відео та навіть звуку, додати інтонаціям і жестам неочікуваного драматичного присмаку, викривити моє ставлення до того, що відбулося, і почав остерігатися преси.
По-­друге, нині, коли більшість замовників та виконавців фальшування моєї справи самі перейшли в розряд об’єктів кримінально-­процесуального переслідування, багато кого з них вже оголошено в розшук, а в країні безапеляційно декларується прагнення до побудови правової держави, думаю, для мене настав час спокійно, посилаючись на матеріали справи — докази, в тому числі, результати експертиз – не тільки донести до тих, хто здатен почути, правду про ті події, а й правовим шляхом довести нарешті свою невинуватість.
Звичайно, це не поверне мені 5 років життя, безпідставно відібраних на догоду одному із політичних кланів, який став ганьбою й трагедією для країни, це не поверне здоров’я, яке не можна не втратити в умовах ув’язнення, але це дасть змогу на власному гіркому прикладі викрити механізм використання правосуддя для досягнення політичних цілей, що в подальшому, сподіваюся, виключить саму таку можливість у реаліях оновленої України.
«Адвокат». То що ж насправді трапилося 16 червня 2009 року?
В. Лозінський. Насправді відбулось усе саме так, як я про це й розповідав майже 6 років тому.
Тільки зараз все можна підтвердити документально, адже на той час в період шаленої президентської гонитви метою розслідування було не дослідження обставин кримінальної справи, а дискредитація політичної сили, до якої я належав, та її лідера.
Абсолютно зрозуміло, що я не був такою політичною фігурою, аби мені приділяли стільки уваги. Але тоді не гребували жодними засобами, щоб домогтися влади, і можливість, принесену фатальним випадком, було використано цинічно та майстерно.
Правда, як виявилося, коли влада досягається такими ганебними методами, як фальшування кримінальних справ, поширення завідомо неправдивої інформації, відвертою брехнею, ця влада приречена закінчитися так, як вона закінчилася в лютому минулого року.
Якщо коротко стосовно самої події, то наявність у потерпілого Валерія Олійника зброї слідство не заперечувало навіть у той час, тому що цього факту не вдалося приховати, але його старанно замовчували перед засобами масової ін­­формації.
Здійснення В. Олійником пострілів із наявної у нього зброї підтверджено результатами експертизи, яка була закінчена, я думаю, згідно з продуманим планом, вже після фіналу президентських виборів, а саме – 9 березня 2010 р.
Висновками експертизи від 17 червня 2009 р. та 19 червня 2009 р. підтверджено, що всі тілесні ушкодження були отримані мною в результаті самооборони, що повністю виключає в моїх діях будь-­який умисел на вчинення протиправних дій щодо потерпілого.
За результатами експертизи від 27 червня 2009 р. на моєму одязі жодних слідів, які б вказували на здійснення мною пострілу, не виявлено, що є основним беззаперечним доказом моєї невинуватості.
В той час, коли громадянин В. Олійник здійс­нив постріл із револьвера у моєму напрямку та продемонстрував другий наявний у нього пістолет, я негайно зателефонував до чергової частини місцевого райвідділу міліції (о 19.44) з проханням направити оперативну групу для роззброєння та затримання правопорушника. Виклик я повторив о 19.50.
Чому саме зараз я можу чітко сказати час цих викликів, – тому що тільки через рік після цієї події мені стало відомо, що на архіваторі районного відділу не тільки зафіксовано час здійснення мною дзвінка, але й записано сам зміст розмови, де я чітко повідомляю про озброєну особу і прошу негайно направити озброєну оперативну групу для її затримання.
А в обвинувальному висновку прокуратура поставила мені за провину, що після здійснення цих викликів у мене виник намір заподіяння шкоди життю та здоров’ю озброєного чоловіка.
Більшого абсурду вигадати важко, але таке висунули обвинувачення.
Після прибуття оперативної групи роззброєння і затримання В. Олійника здійснювали вже працівники міліції.
Півгодини вони умовляли його скласти зброю, і впродовж цього часу він двічі вистрелив в їхньому напрямку. Це при тому, що він чітко бачив, що перед ним саме працівники міліції, адже вони були у форменому одязі і з табельною зброєю, чим вчинив замах вже на їхнє життя та здоров’я.
Здійснивши силове роззброєння та затримання В. Олійника, працівники міліції тут же його допитали про обставини його перебування в цьому місці та затримання.
Він чітко пояснив хто він і звідки, відповів на всі запитання та не був позбавлений можливості вказати на будь­кого із присутніх, як на особу, яка вчинила проти нього протиправні дії. Побачивши, що в нього пошкоджена нога, я негайно викликав швидку допомогу, після чого він був відправлений до лікарні.
Про який мій злочин може йти мова за обставин, коли особа, яка вчинила озброєний напад, була роззброєна та затримана, в тому числі за участю викликаних працівників міліції, під час цього вона чинила озброєний опір вже самим правоохоронцям.
Всі, хто був у складі оперативної групи, повністю підтвердили послідовність наведених мною фактів як під час слідства, так і в судовому засіданні, і це при тому, що «згори» було дано команду зробити все можливе, аби приховати участь викликаної мною оперативної групи в кінцевому роззброєнні та затриманні В. Олійника.
Але ні погрози, ні шантаж на адресу цих людей так і не примусили їх свідчити неправдиво. І вони підтвердили: все відбувалося саме так.
Дуже шкода, що цю справу коментували й досі коментують як посадові особи, так і пересічні громадяни, які абсолютно не обізнані з матеріалами справи, не були присутні на судах та не бачили доказів. На жаль, все, що говорилося й говориться донині, – уривки з почутих та перебреханих інтернет­-чуток, підживлених стараннями осіб з високих кабінетів.
Якби вони хоч трохи часу витратили на ознайомлення з матеріалами справи, то, я переконаний, були б неабияк здивовані можливостями фальсифікацій, підробок та дезінформації.
І якщо політиків змушує виступати з непродуманими коментарями сама порочна логіка політичної діяльності, то, коли різного штибу «правозахисники» із серйозними обличчями публічно коментують справу, матеріалів якої не бачили, складається враження про замовний характер чи, як мінімум, нефаховість таких коментарів.
І якщо раніше, керуючись політичною доцільністю, виконувалися замовлення зі штучного створення і поширення неправдивих компрометуючих політичного суперника відомостей, то яка може бути необхідність в цьому зараз, коли країна стала на рейки побудови правової держави і вже немає ні для кого політичного опонента в моїй особі.
Навіть не вдаючись у подробиці матеріалів справи, якщо для затримання озброєної особи викликається міліція, а під час її затримання ця особа працівникам міліції ще й чинить збройний опір, то на підставі яких юридичних чи моральних правил та норм можливо взагалі обґрунтувати вчинення злочину при затриманні?
«Адвокат». Після події 16 червня Ви 2 липня 2009 р. раптово зникли, а тоді 1 березня 2010 р. так само раптово з’явилися. З чим це було пов’язане і де Ви перебували увесь цей час? Запитую, бо тоді було чимало публічних спекуляцій високопосадовців на тему вашої втечі, бо, мовляв, невинуватому немає чого боятися…
В. Лозінський. Таке саме побажання і пораду можу висловити більшості тих велемовних високопосадовців, зокрема й тим, хто по моїй сфальшованій справі затверджував обвинувальний висновок. Та я переконаний, що мій заклик покладатися на чесне слідство і справедливий суд не спонукає їх до повернення в Україну.
Моє зникнення 2 липня 2009 р. жодним чином не було пов’язане зі слідством, адже я був абсолютно впевнений в законності своїх дій. В той самий день, перебуваючи на відстані 300 км від Києва, я несподівано дізнався, що у Верховній Раді зареєстрована буцімто власноручно написана мною заява про добровільне складання мною депутатських повноважень.
Дійсно, в кінці червня 2009 р. я звертався до керівництва фракції з пропозицією добровільно скласти депутатські повноваження, щоб попередити будь-­які спекуляцій стосовно депутатської недоторканності, але керівництво фракції тоді мені не дозволило цього зробити, бо вважало, що це буде розцінено як часткове визнання моєї провини.
Відповідно, ніякої заяви я не подавав і тим більше не реєстрував у секретаріаті Верховної Ради.
Отримавши звістку про буцімто написану мною заяву, я зрозумів, що особи, які пішли на підробку документа до вищого законодавчого органу країни, абсолютно переконані в тому, що людина, щодо якої цей документ сфальшовано, вже ніколи не зможе заявити про підроблення. А це було можливо тільки за умови мого фізичного знищення у будь­-який спосіб: нещасний випадок, ДТП, інсценування самогубства і тому подібне.
А враховуючи, що вже через годину після того, як мені стало відомо про підробку заяви, мене почав переслідувати автомобіль марки БМВ­-750 зеленого кольору, в салоні якого перебувало 5 осіб вельми впізнаваної зовнішності, я і прийняв для себе рішення: поки не закінчиться президентська кампанія, вжити деякі часткові заходи задля забезпечення своєї особистої безпеки, аби мати можливість, коли вляжуться політичні хвилі після закінчення виборів, або під час слідства чи в суді довести свою невинуватість.
Як згодом виявилося, та заява дійсно була сфальшована, написана не від руки, а надрукована, а її проведенню та реалізації сприяв тодішній голова регламентного комітету від Партії регіонів, що більш за все свідчить і про її авторство.
«Адвокат». Куди ж Ви насправді зникли? Були версії про Німеччину, Ізраїль, Придністров’я.
В. Лозінський. Та я й сам ранком, включаючи телевізор, ставив собі питання: де я там сьогодні? І з цікавістю дізнавався, що я то в Ізраїлі, то в Німеччині, то ще деінде. Все це були продумані вигадки, спрямовані на підтримання інформаційного фону.
«Адвокат». Але ж Вас, як заявляли, розшукували всі спецслужби. Як Вам вдалось весь цей час протриматися, аж поки з’явилися в прокуратуру?
В. Лозінський. Запевняю Вас, що межі району, де я проживав, я за весь цей час залишив тільки один раз, і то на два дні. А якщо тебе підтримують прості люди, то ніякі спецслужби, ніякі технічні засоби не в змозі сприяти твоєму затриманню.
Ви звернули увагу, що за весь період різного роду коментарів у рідному для мене районі постійними коментаторами були тільки три особи?
Один з них – колишній голова райдержадмініс­трації, звільнений за корупцію, другий – інший колишній голова райдержадміністрації, звільнений через професійну непридатність, а третій — колишній голова місцевого суду, звільнений за побори з населення та підприємств. Є рішення суду і рішення ВРУ щодо судді.
За весь цей час я спілкувався з великою кількістю людей, безперешкодно пересувався в межах району, користувався автотранспортом, провів декілька спортивних змагань і уявіть собі, що жодна людина не виказала мене.
Я думаю, що в такому ставленні до мене й виявилася найвища оцінка з боку людей.
Наведу тільки один приклад. Проходячи якось пізно ввечері по вулиці Піонерській, в смт.Голованівськ, побачив жінку похилого віку, що йшла назустріч, і запитав: «Ну що, бабцю, чужі в селі є?». Отримав неочікувану відповідь: «Є, один автомобіль з чужинцями стоїть навпроти рай­держ­­адміністрації, один біля Вашого будинку (тобто вона мене впізнала), а ще двоє чоловіків в приміщенні казначейства слідкують за Вашим двором».
Прості люди, які мене знають особисто, розуміли, що справа була замовна, і ставилися відпо­відно. За таких обставин і такої підтримки всі потуги шукачів були марною тратою часу та бюджетних коштів.
Та й коли вже я сам 1 березня 2010 р. з’явився до прокуратури, пред’явивши охоронцям свій паспорт, то вони спочатку повідомили мене, що слідчий, який вів мою справу, відмовляється мене прийняти, бо він її більше не веде, і запропонували зайти через дві години. А як повернувся я через дві години після прогулянки Контрактовою площею, мене повідомили, що слідчий, який веде мою справу, буде тільки в четвер, оскільки знаходиться у відрядженні в Донецьку, і запропонували прийти аж через три дні. От і виходить: шукати шукали, але не чекали
Отже, обставини свідчать радше про показушність мого розшуку задля підтримання напруги навколо справи, наповнення інформаційного простору, аніж проведення реальних оперативних та слідчих дій.
«Адвокат». Як проводилось саме слідство?
В. Лозінський. Хочу зазначити, що двоє слідчих з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України, провівши розслідування, просто відмовились фальшувати справу.
Тоді її було передано іншому слідчому — більш слухняному, більш безпринципному та більш наближеному до колишнього Генерального прокурора України Пшонки В. П.
Слідчі дії зі мною було зведено до одного – банальних торгів: «Ви нам даєте необхідні показання щодо окремих політиків та посадовців, а ми кваліфікуємо Ваші дії як перевищення необхідної оборони».
І як приклад наводили зняття арешту з майна якогось свідка, який на той час перебував у Сполучених Штатах Америки, по іншій справі, інших персонажів, які отримали певні «дивіденди» за свої неправдиві свідчення.
Я одразу повідомив, що на таке паскудство за жодних обставин не піду, проти кого б воно не було спрямоване.
Слідчого це роздратувало, і він сказав, що в мене є час подумати до закінчення слідства. На цьому всі слідчі дії зі мною й закінчились, адже, побачивши таку «об’єктивність» слідства, я відмовився давати їм будь­-які показання на підставі ст. 63 Конституції України.
«Адвокат». Чи застосовувались до Вас під час слідства методи незаконного впливу?
В. Лозінський. Ні, жодного разу за період усього слідства не було випадку якихось незаконних дій.
Спілкування було підкреслено коректним, і тільки одного разу я зіткнувся з роздратуванням слідчого, коли, як я зазначав вже раніше, я відмовився давати неправдиві показання щодо деяких політиків та посадових осіб.
Після закінчення слідства до Лук’янівського СІЗО чомусь дуже терміново прибули двоє слідчих і ще раз запитали, чи не передумав я щодо їхньої пропозиції, на що я повідомив, що не передумав.
Одразу ж були винесені постанови про зміну обвинувачення у тяжкому злочині на особливо тяжкий.
Як я зрозумів, це була помста мені за відмову співпрацювати з ними у справі фальшування кримінальних справ щодо осіб, які на той час уже набирали ваги у політичному протистоянні.
З іншими фігурантами цієї справи не церемонилися, використовували повний стандартний набір слідства часів минулої влади. Це і целофанові мішки на голову, й інші тортури, допити без перерви на сон, це шантаж і погрози.
Як приклад, одного обвинуваченого спочатку катують, змушують підписувати відмову від захисту адвоката на час здійснення слідчої дії, потім проводять саму сфальшовану слідчу дію і лише потім виносять постанову про задоволення клопотання про відмову від участі адвоката в слідчій дії. І так скрізь.
Або призначають експертизу з того чи іншого питання і через півроку експерт видає висновок, що відповісти на запитання слідства немає можливості, оскільки експерту слідством не надані предмети та об’єкти, щодо яких він повинен надати висновок.
Яка за таких обставин може бути об’єктивність, неупередженість та законність?
Головне, що все це робилось з абсолютною впевненістю, що в суді справа пройде гладко.
«Адвокат». І наскільки гладко відбувався судовий розгляд справи?
В. Лозінський. Відповім натяком: головуюча по справі на той час була дружиною високопо­ставленого працівника Генеральної прокуратури України. Яке рішення вона могла прийняти за обставин, коли обвинувальний висновок був затверджений керівником її чоловіка?
Наведу ще кілька прикладів.
Суддя взагалі не вела протокол судових засідань, а замість нього в матеріалах справи є документи цивільного судочинства, що само по собі є беззаперечною підставою для скасування вироку.
Відповідно до вимог ст. 332 КПК України, який діяв на час постановлення вироку, вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні. В матеріалах справи написаного жодним із суддів вироку немає, тобто постановлений вирок вже в надрукованому вигляді був наданий в нарадчу кімнату кимось із­-зовні.
Велику кількість свідків обвинувачення так і не було допитано в судовому засіданні. Суд це пояснив неможливістю забезпечити їх явку, адже свідки насправді могли підтвердити мою невинуватість.
Хочу звернути увагу, що з червня 2009 р. і до грудня 2009 р. особисто щодо мене було порушено 16 кримінальних справ, і «сенсаційна» звістка про це була швидко розтиражована в засобах масової інформації. Це постійно обговорювалося аж до закінчення президентських виборів.
Як тільки 1 березня 2010 р., після виборів, я з’явився до Генеральної прокуратури, мене одразу ознайомили з постановами про закриття стосовно мене десяти кримінальних справ у зв’язку з відсутністю події злочину. Тобто відкривали їх «під вибори».
І про те, що справи закриті, вже не повідомлялося нікому, не було гучних пресових заяв та спростувань.
До суду було передано обвинувачення по шес­ти справах. Після закінчення судового слідства Генеральна прокуратура попросила перерву для зміни обвинувачення і добровільно відмовилась ще від трьох обвинувачень. За одним епізодом суд мене виправдав.
Залишилась тільки подія роззброєння та затри­мання В. Олійника.
Це вкотре підтверджує, що справа була замовна та політично заангажована.
Всі розгляди в наступних судових інстанціях теж були заручниками цього замовлення, хоча більш досвідчені судді з великим стажем роботи, які розглядали справу в касаційній інстанції, витративши на розгляд майже рік, таки намагалися об’єктивно та неупереджено її розглянути.
Наведу промовистий уривок з Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 р., де зазначено встановлений судом факт: «… крім того з матеріалів справи вбачається, що саме Лозінський В. О. викликав правоохоронців і медичних працівників як для фізичного затримання Олійника В. А., так і надання йому медичної допомоги. Також, на думку колегії суддів, судом не достатньо враховано поведінку самого потерпілого та наявність у нього пістолетів і ножа».
Після таких встановлених судом фактів абсолютно логічним було б рішення суду про скасування попереднього вироку та постановлення виправдувального вироку щодо мене. Але це вже не було можливо за часів минулої влади, адже через цю кричущу несправедливість і пройшли чимало і нинішніх депутатів, і посадовців, і пересічних громадян.
«Адвокат». Чому виправдати Вас просить визнана потерпілою по справі мати загиблого Л. Є. Олійник?
В. Лозінський. Спочатку мені не були відомі показання, які вона давала на стадії досудового слідства, але, коли я з ними ознайомився, то був, звичайно, вражений поводженням з нею її сина, катуванням і знущаннями, яких вона зазнавала від нього. Трагедія людська – страждання жити з таким сином і горе втратити дитину, яка б вона не була. Біда, що ситуація така є дуже типовою для наших сіл. Безробіття, безвихідь, алкоголізм… а потерпає жінка-­трудівниця, яка, відпрацювавши вік, не бачить турботи від власної дитини.
Ось цитати з показань Л. Є. Олійник у протоколі допиту свідка від 21 червня 2009 р. (том справи 3 аркуш 96): «під час того, як мій син Олійник проживав разом зі мною він не працював та іншим чином коштів не заробляв, а повністю був на моєму утриманні <…> Востаннє, коли я в минулому році отримала пай, він забрав все що я отримала і пропив. Крім того на весні 2001 року, на Пасху Валерій Олійник самостійно виготовив із коси сокиру та вдарив мене її лезом. Так як я стояла позаду драбини, він не зміг поцілити в тулуб, а лише глибоко порізав мені руку, та перебуваючи в стані люті розкидав по городі картошку <…> я йому не йшла на перекір, а старалась спастись від цих ударів. Він бійку починав зненацька, кров у мене текла я руку перебинтувала <…> За те що я вирвала кущ малини з городу він вдарив мене з люттю держаком лопати в праву скроню. При цьому з виразу його обличчя я зрозуміла, що він хоче мене вбити <…> Після того як я впала він мені продовжував погрожувати косою, він пошкодував що за один удар мене не вбив, ­ «ти не знаєш що я думав тоді коли тебе бив, але так можна вбивство зробити і сказати що тобі так було <…> Він зробив шомпол для гвинтівки, тільки він шомполом замахнувся я подумала, що якщо я буду сидіти то він мені і голову відрубає і я встала, і уже в нього не було такого замаху, я упала в дрова і він пішов. Показував мені наган, пулю і каже, це смерть. Не казав кому та смерть, як тільки я йому щось скажу одразу підійде і вдарить <…> У нього була тільки війна, щоб убити безсильного, щоб хтось вмирав, а він торжествував» (оскільки під час нашого спілкування В. Лозінський не міг дослівно процитувати показання Л. Є. Олійник, а лише переказав їх зміст, копію аркуша справи для більш точної передачі цих показань було надано адвокатом В. Грицюком, збережено мову оригіналу – Л. Л.).
Що ще до цього можна додати? Недобре порочити людину після смерті, але тим, хто старанно змальовував потерпілого як доброго селянина і навіть безневинного мученика, варто було б почитати ці рядки і послухати показання на суді.
Любов Євсеївна Олійник весь цей час підтримувала мене, я зберігаю її власноруч написані мені листи. Біда нас звела, і вона поставилася до мене із чуйністю та розумінням.
У вересні 2012 р. вона зробила заяву до Вищого спеціалізованого суду України, попередньо завіривши її нотаріально, та просила суд скасувати всі рішення щодо мене та звільнити. Вона зверталася у всі без винятку інстанції з проханням переглянути справу та звільнити мене, про що мені час від часу писала.
Вона просилася на особистий прийом до Президента П. О. Порошенка, але зрозуміло, що в такий складний для країни час Президент не зміг її прийняти.
У квітні 2014 р. вона звернулася із заявою до Дніпровського районного суду м. Києва про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, в якому знову просила скасувати всі прийнятті стосовно мене рішення та виправдати мене. Ця заява розглядається до теперішнього часу.
«Адвокат». Преса також рясніла імпровізаціями про персональну розкіш, забезпечену для Вас у місцях несвободи. Які були умови утримання в Лук’янівському СІЗО та як Вам зараз ведеться в Бориспільській виправній колонії № 119?
В. Лозінський. Всі розкоші довкола Вас: що не обшарпане, те – поламане. Як я вже казав, у період мого «гостювання» в Лук’янівському СІЗО ставлення адміністрації було коректним та відповідало вимогам закону. Допуски адвокатів і за необхідності лікарів надавалися з чіткою відповідністю до норм чинного законодавства.
Тодішнє керівництво СІЗО № 13 – С. Ста­ренький та Є. Домбровський – після мого прибуття відвідали мене і одразу підкреслили, що вони не політики, а державні службовці, які чітко будуть виконувати норми закону. Ставлення працівників СІЗО було стриманим та доброзичливим: вони вже звикли бачити, що деяка частина ув’язнених спочатку сидить у в’язниці, а потім дехто з них керує державою і навпаки.
Звичайно, не курорт, але не можу сказати нічого поганого ні щодо працівників Лук’янівського СІЗО, ні щодо тих осіб, з ким я там перебував.
Більш того, я вдячний усім, з ким ділив шматок хліба, хто мене підтримував і допомагав, із числа утримуваних під арештом осіб.
В Бориспільській ВК № 119, де я перебуваю вже майже три роки, так само – все відбувається за законом, без будь-­яких провокацій та ускладнень. Хоча номерів класу «Люкс» мені досі ніхто не запропонував, що б там не писали інтернет-­таблоїди.
Серед тих, хто відбуває тут покарання, дуже багато порядних людей, незалежно від освіти, віку, виховання, професії. Неначе трансформувалася відома фраза з водевілю «Летюча миша»: «Дай Боже, аби до тюрми посадили якомога більше порядних людей». Минула влада з цим справлялась сповна.
Тутешні засуджені, звичайно, не всі однакові, але в основній масі це нормальні спокійні люди, які вміють себе контролювати, відповідати за свої вчинки, та й самоорганізація засуджених не допускає будь­-яких порушень.
Основна проблема, я переконаний, не тільки засуджених Бориспільської ВК № 119, а всіх без винятку засуджених в Україні, – це непрозора система вирішення питань умовно-­дострокового звільнення від відбування покарання, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, пом’якшення умов утримання.
«Адвокат». Може, пом’якшення умов утримання і вважають за розкіш заочні пресові коментатори?
В. Лозінський. Може й так, адже навіть переселення засудженого до дільниці соціальної реабілітації тепер можна вважати недосяжною розкішшю. Від червня 2014 р. всі ці питання взяла на себе прокуратура району. Був призначений відповідний прокурор по нагляду і виключно він та прокурор району взяли на себе вирішення усіх питань, що стосуються умовно­дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, пом’якшення умов утримання.
Такі громадські органи, як спостережна комісія виправного закладу, спостережна комісія Бо­­риспільської райдержадміністрації, були повністю усунуті від виконання своєї ролі щодо долі засуджених та визначення ступеня їх «виправленості».
Встановлено порядок, що списки засуджених, які підлягають умовно­достроковому звільненню від покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м’яким, спочатку надаються прокуратурі, там навпроти кожного прізвища проставляється відповідна помітка – погоджено чи ні – і тільки після цього адміністрація колонії, чітко виконуючи «побажання» прокуратури вже вносить чи не вносить подання про звільнення засудженого.
Чим керується прокуратура при цьому, невідомо, адже її працівники із засудженими не зустрічаються, особистий прийом не проводять, а якщо і проводять, то здійснюють це так таємно, що про особистий прийом знає тільки та особа, яка його проводить.
Весь негатив прокурорського нагляду яскраво відбивається саме на засуджених. Як результат – почала проростати корупція, чи, як мінімум, беззаконня.
Та й законодавчі суперечності в повній мірі цьому сприяють. У всіх без винятку нормативних актах зазначено фразу, що підлягають умовно­до-строковому звільненню від відбування покарання, заміні невідбутої частини покарання більш м’яким, пом’якшенню умов утримання засуджені, які стали на шлях виправлення.
Але ніде не визначено, які складові цього виправлення. І на ділі виходить, що засуджений працює, не порушує режим, не має стягнень, не має зауважень, але не має й коштів для сплати прокурору, який є обов’язковим учасником судового процесу при розгляді цієї категорії справ.
І, як результат, прокурор категорично заперечує, адміністрація колоній боязливо погоджується з цим, а суди при такій солідарній позиції двох учасників судового процесу неспроможні прийняти об’єктивне та справедливе рішення.
Побічний ефект реалізації цієї схеми ми бачили 30 листопада 2014 р., коли бориспільські прокурори на зібрані від корупційних дій кошти влаштували пиятику напередодні Дня прокуратури, а потім, перебуваючи в нетверезому стані вчинили ДТП, в якому постраждала вагітна жінка в Києві на проспекті Бажана.
Наведу приклад із власного досвіду.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 101 КВК України у мене ще 1 липня 2013 р. з’явилося законне право на пом’якшення умов утримання. Коли я звернувся з відповідною заявою до керівництва виправного закладу, мені відмовили, пояснивши це тим, що в цій нормі закону є фраза, що засуджений може бути переведений, то відповідно, як висновок, він може бути і не переведений  на м’якші умови утримання.
Коли на цій підставі в кінці 2013 р. було відмовлено великій кількості засуджених, в тому числі і окремим політикам, то в цю статтю були внесені зміни і слово «може» виключили.
16 травня 2014 р. ця норма Закону щодо мене була негайно виконана і я був переведений до дільниці соціальної реабілітації. А вже у липні­-серпні працівники Бориспільської прокуратури, а саме – заступник прокурора району, почали навідувати мене, звертаючись із різного роду проханнями, яких я не виконав.
Законодавством, а саме – ч. 2 ст. 100 КВК Укра­їни, передбачено, що погіршення умов утримання засудженого можливе тільки за погодженням із спостережною комісією.
І уявіть собі, 19 серпня 2014 р. мене ознайомлюють із постановою заступника прокурора рай­ону про скасування постанови керівника установи про моє переведення до дільниці соціальної реабілітації, при цьому будь-­яке погодження із спостережною комісією відсутнє.
Численні мої звернення з цього приводу, починаючи з Уповноваженого з прав людини Верхов­ної Ради, до високопосадовців різного рангу, залишаються без будь­-якого реагування і дотепер.
Правда, за цим фактом порушено кримінальну справу і цей прокурор частково відсторонений від ведення частини справ, але законність не відновлено і до теперішнього часу.
І це за тих обставин, що не тільки порушуються норми закону, а й обтяжується Державний бюджет країни, адже на дільниці соціальної реабілітації засуджені утримуються за власний рахунок, а на інших дільницях ­ за бюджетні кошти.
Задумайтеся, які витрати несе держбюджет в масштабах країни через примхи чиновників – волюнтаристів районного рівня.
«Адвокат». Найбільше медійного галасу було довкола Вашого звільнення через хворобу. Я пи­­сав про це у № 4 журналу за 2014 рік. Про­­коментуйте, будь ласка, цей епізод.
В. Лозінський. На початку березня 2014 р. мій адвокат звернувся до Бориспільського міськрайонного суду з клопотанням в порядку ст. 539 КПК України з проханням звільнити мене від відбування покарання за хворобою. Обґрун­ту­ван­ням даного клопотання було те, що в 2008 р. мені було зроблено операцію на серці.
За період мого знаходження в ув’язненні ішемічна хвороба серця ускладнилася, що було підтверджено не тільки діагностуванням порушення ритму серця, а й фактичним погіршенням стану здоров’я, діагностованим як лікарями пенітенціарної системи, так і звичайних медичних закладів.
Все це діагностувалося і підтверджувалося впро­довж більше як чотирьох років.
З аналогічною заявою до суду звернулася й по­­терпіла по справі Л. Є. Олійник.
В судовому засіданні суддею було поставлене на обговорення питання необхідності призначення судово-­медичної експертизи з метою усунення всіх можливих сумнівів щодо наявності або відсутності діагностованих у мене хвороб.
Коли суд запитав мою думку, я заявив, що, для того щоб уникнути будь­-яких спекуляцій на цю тему, необхідно, хоч і наявних матеріалів справи було достатньо для задоволення нашого клопотання, призначити таку експертизу.
Проведена експертиза, яка проходила більше місяця, із залученням провідних фахівців кардіохірургії, що проводили комплексне медичне об­­стеження, мала підсумком висновок, яким підтвердили раніше діагностовані у мене хвороби та було зроблено висновок про необхідність мого лікування в спеціалізованих медичних закладах Мініс­терства охорони здоров’я, а не пенітенціарної служби.
За таких обставин, з огляду на наявну в матеріалах судової справи медичну документацію щодо стану мого здоров’я за останні 6 років, маючи висновок експертизи, яка все це підтвердила, суддя, який розглядав справу, не міг прийняти іншого рішення, як задовольнити клопотання мого адвоката та потерпілої.
Прокуратура, ознайомившись з прийнятим рішенням, яке базувалось на принципах законності, об’єктивності та неупередженості, також дійшла висновку, що немає жодних підстав для його апеляційного оскарження.
Що тут протизаконного чи дивного? Багато хто з тих, що перебували в ув’язненні, відчули на собі погіршення стану здоров’я, що вимагало оперування та лікування за кордоном.
Але це судове рішення кинулися використовувати для підняття медійних рейтингів нові можновладці, перейнявши функції суддів та лікарів.
А коли посадова особа високого рангу публічно називає незаконним чи злочинним судове рішення, яке ще не було оскаржене, а не те, що скасоване, то система правосуддя починає підкорятися важелям «ручного управління». Їй уже фактично видали владне веління, яке рішення правосудне, а яке – ні, попри європейські цінності і верховенство права.
І тут розпочинається найцікавіше: на догоду цим велінням посадові особи прокуратури свідомо ідуть на вчинення злочину, підробляючи заднім числом апеляційну скаргу на рішення Бориспільського районного суду.
І коли зараз розповідають, що їх притягують до кримінальної відповідальності за те, що «вони мене випустили», то це неправда, їх притягують до відповідальності за фальшування апеляційної скарги, яку Апеляційний суд м. Києва, не знаючи, що вона підроблена, задовольнив.
«Адвокат». Отже, тепер лишається чекати повторного розгляду в апеляційній інстанції. Чим Ви займалися і займаєтеся день у день в Бориспільській ВК № 119?
В. Лозінський. Тим же, чим усі інші засуджені. Коли дозволяє здоров’я, не можу сидіти склавши руки, як ніколи в житті не міг. У період, коли не проходив курс стаціонарного лікування, постійно звертався з проханням до адміністрації колонії надати мені роботу з урахуванням рекомендацій лікарів.
На превеликий жаль, економічна криза далася взнаки і тут, обсяги виробництва впали і не всіх бажаючих можна забезпечити роботою. Але я працював і в минулому, і в цьому році на тих ділянках виробництва, куди вважала за потрібне мене направити адміністрація колонії, звісно, при цьому враховуючи рекомендації лікарів.
«Адвокат». А коли у Вас виникне право на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким і що Ви будете робити?
В. Лозінський. Це право у мене з’явилося ще 1 березня 2015 р., воно чітко передбачене чинним законодавством, а саме – ч. 1 ст. 82 КК України.
Станом на поточний період у мене ніяких стягнень немає, за запитом мого адвоката надано характеристику адміністрацією колонії, виключно позитивну. Я маю велику кількість подяк від наших воїнів із зони АТО за надану допомогу їм та сім’ям загиблих.
Маю подяки від громадських організацій, соціальних та освітніх закладів за надану допомогу школам, дитячим садкам, релігійним громадам, переселенцям із зони АТО, будинкам пристарілих, ветеранським організаціям.
Але знову виникає проблема: як тільки 10 бе­­резня 2015 р. я подав відповідне клопотання до суду, в колонію одразу прибули серед ночі представники Бориспільської міжрайонної прокуратури і пробули тут усю ніч, як я зрозумів, в очікуванні від мене якихось пропозицій.
Я одразу подав заяву керівництву колонії з проханням повідомляти всіх посадових осіб, незалежно від того органу, який вони представляють, що за жодних обставин я не буду брати участі в будь-­яких сумнівних справах, навіть якщо це буде загрожувати об’єктивному розгляду в суді мого клопотання.
Як тільки представники прокуратури ознайомились з цією заявою, зробили те, що я й передбачав. З боку прокуратури Бориспільського району розпочались повномасштабні дії з перешкоджання об’єктивному розгляду мого клопотання.
Негайно було скасовано рішення спостережної комісії, яка підтримала моє звернення про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, скасовано заднім числом одне із двох моїх заохочень, тобто знову включена схема покарання за відмову вчинити дії в інтересах посадових осіб Борис­пільської прокуратури, як це і було під час мого переведення з дільниці соціальної реабілітації, без рішення спостережної комісії.
Більш того, як повідомили мені мої адвокати, представник прокуратури вже десь заявив про мене, що «…він все рівно буде сидіти».
«Адвокат». І що тепер?
В. Лозінський. Та нічого, робитиму все, як і раніше, за законом. Нікого і ні про що я просити не буду, ні перед ким я не принижуватимусь, навіть в інтересах свого звільнення.
Вимагатиму всіма правовими засобами виконання того, що належиться за законом. Певен, що ця стежка мене виведе на волю, так зможу добитися відновлення чесного імені, які б інструменти протидії не винаходила наша система правового примусу, що спирається на ошукану і спотворену громадську думку.
* * *

Багато про що хотілося розпитати людину, яка вже стала живим хрестоматійним прецедентом нашого кримінального правосуддя, але на те воно короткострокове побачення, що швидко закінчилося. Виходив з колонії без усіх відповідей, які хотів почути, але з великим сумнівом, який мав і в червні 2014 р., коли В. Лозінського затримали після звільнення за станом здоров’я: якщо все суспільство – від політиків першого ешелону влади, рокованих всупереч закону публічно повторювати мантру про його винність та незаконність судового рішення щодо його звільнення, і до звичайних громадян, введених в оману тисячами пресових викиднів про «убивцю», «ката», «одіозного» і «скандального», — засуджує людину, то чи здатен суд прийняти щодо неї справедливе рішення?

Розмову вів Леонід Лазебний,
головний редактор

Коли цей номер готувався до друку, стало відомо, що суд 2 квітня 2015 р. вирішив відмовити В. Лозінському у задоволенні клопотання про заміну покарання більш м’яким. От вам і відповідь на запитання, яким я закінчив постскриптум до цього інтерв’ю десятком рядків вище.

Також див.:
Л. Лазебний “Прецедент Віктора Лозінського”
В. Грицюк “Нові подвійні стандарти часів чергової реформи судової влади”

4 Responses

  1. от тепер все чітко і зрозуміло !!! але коли махінаторів – суддів та слідчих, прокурорів притягнуть за це до відповідальності?

  2. Людина невинна, і це чудово знають наверху. Вибори в Раду свого часу Лозінський виграв з 82% голосів, а попереду були президентські вибори, так що людину гарненько “прибрали” зі 101 знаменитого округу, де тут же протягнули прокремлівського депутата, а потім проспівочого. Рейтинги Лозінського – це були рейтинги “Батьківщини”, а хіба можна таке допускати, коли ющенки з януковичами задружили?… І цікава деталь – події в районі відбулися 16 червня 2009 року, а вже 13 червня (ще за три дні!) наше село було повне журналістів і свободовців, які бігали і розпитували людей – “чому у вас так тихо, у вас тут що, нічого не трапилось?” З датами джинсова журналістика заплуталась, їх господарі вказали не ту дату нападу на депутата!

    1. Маленькая справочка : Олейник Валерий – сотрудник КГБ, бывший надзиратель Херсонской колонии, уволен из органов внутренних дел за издевательства над заключенными. Так что, судя по всему- человечка для нападения на депутата подобрали правильно. Ну а лохторату втюхали версию про простого селянина.
      По материалам дела, Лозинского надо было выпустить и оправдать еще судом первой инстанции, но у нас не Европа. В какой европейской стране и тем более в Штатах, кто-то из чиновников высшего ранга будет комментировать решения судов и тем более вмешиваться в решения судов никто и никогда. (Навіть шляшко- і те гавкало)
      Думаю адвокатам необходимо подать все документы на рассмотрение в Европейский Суд.
      Дело явно носит заказной характер.

  3. На цій справі багато людей заробили гроші (читайте документи, які виловили в Межигір”ї, всі розцінки по цій справі там зафіксовані – скільки і хто заробляв, яким газеткам і сайтам скільки платили, які політики від ПР були відповідальні, щоб в ЗМІ “мочити” Лозінського); на цій справі багато людей зробили собі кар”єру ; на цій справі деякі журналюги у Верховну Раду попали…
    А ви тут справедливості хочете?
    Так що політика – це не просто болото, це велике болото, а справедливості в українських судах не доб”єтесь, а тепер вони ще й залякані.
    Цікаво, а що робити простим людям?! У нас процентів 80 невиннозасудженних, у нас оправдувальних вироків – 2%, а в Європі 67%!
    Дивіться, де судяться колишні регіонали – в ЄВРОПІ, в ній рідненькій!
    Так що можна порекомендувати – Європейський суд. Тим більш за словами комісара поліції Ізраїля- на прохання надати беззаперечні докази вини Лозінського, українська сторона жодного доказу так і не надала…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *