Практика

Використання недоліків у висновках експертів на користь сторони захисту

Олег Несінов

Олег Несінов,
адвокат (Дніпропетровська обл.)

Законодавцем встановлено, що висновок експерта в кримінальному провадженні є процесуальним джерелом доказів (ч. 2 ст. 84 КПК), який не є обов’язковим для особи або органу, який здійснює провадження, і не має наперед встановленої доказової сили (ч. 2 ст. 94, ч. 10 ст. 101 КПК).
Проте на практиці останнє правило майже не виконується. В більшості випадків суд та слідчий (прокурор) ставляться до висновку експерта як до непорушної істини, яка є ключовою та вирішальною для обґрунтування об­винувачення та подальшого постановлення вироку. Особливо це стосується судово-медичних експертиз, що проводяться обов’язково (ч. 2 ст. 242 КПК).
Саме тому доведення захисником недопустимості даних, що визначаються у висновку експерта як докази, фактично означає виграш в процесі.
Як відомо, докази, для того щоб набути свого статусу, мають бути отримані у передбаченому КПК порядку (ч. 1 ст. 84 КПК). Якщо уважно вивчити процедурні вимоги, які висуваються до всіх етапів з початку призначення експертизи, до її проведення та оформлення, та порівняти з тим, як це робиться на практиці, то знайти висновок експерта, який відповідає всім процедурним вимогам, – майже неможливо. Саме це і мають використовувати в процесі захисники-адвокати.

Обставини та порушення, що використовуються для визнання висновку експертизи недопустимим доказом

Важливо розуміти та доводити в процесі, що відповідно до ст. 84 КПК висновок експерта не є доказом, а лише процесуальним джерелом до­­ка­­зів, а доказами є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Тобто, висновок експерта може стати доказом в кримінальному провадженні тільки за умов що він:
а) містить фактичні дані, тобто такі, що є беззаперечними та не викликають сумніву. (Проте будь-який висновок експерта можна та потрібно піддавати сумніву),
б) отриманий з дотриманням встановленого порядку – що дуже часто порушується,
в) має значення для кримінального провадження та належить до обставин, що підлягають доказуванню (ст. 91 КПК). (На що, як правило, взагалі не звертають увагу.)
А також він:
– не ґрунтується на доказах, які визнані судом недопустимими (ч. 5 ст. 101 КПК) і
– не отриманий з істотним по­­ру­­шенням прав людини і основоположних свобод (ст. 87 КПК).
В Ухвалі ВССУ від 12 листопада 2015 р., в справі № 5–2095км15 зазначено:
Відповідно до положень ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Кон­ституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов’язаний визнати істотним порушенням прав людини та основоположних свобод, зокрема, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.
А в п. 17 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 р. роз’яснено:
При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати:
– чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;
– чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;
– компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;
– достатність поданих експертові об’єктів дослідження;
– повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактич ним даним;
– узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;
– обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.
Знайти висновок експерта який би відповідав всім цим вимогам майже неможливо, що надає адвокату великі можливості для застосування прийомів захисту.

Типові порушення

1. У разі призначення експертизи в період досудового розслідування
1.1. Слідчий, прокурор, суд мають не тільки роз’яснити, але й забезпечити право підозрюваного, обвинуваченого на захист (п. 13 ч. 1 ст. 7, ст. 20, ч. 1 ст. 2, п. 2. ч. 3, ч. 5 ст. 42 КПК).
Одним з таких гарантованих прав підозрюваного, обвинуваченого є право на відвід – в тому числі експерту (експертній установі) (п. 13 ч. 3 КПК). Не забезпечення цього права (що є системним у нашій правовій дійсності) – порушує право підозрюваного, обвинуваченого на захист та надає підстави наполягати на визнанні отриманого доказу (висновку експерта) недопустимим (п. 3. ч. 2. ст. 87 КПК).

1.2. Призначення судової експертизи є слідчою дією (глава 20, ст. 242 КПК).
Слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз’яснюються їхні права і обов’язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом (ч. 3. ст. 23 КПК).
Для того, аби підозрюваний, обвинувачений міг взяти участь у слідчій дії – призначенні та проведення і експертизи, йому, відповідно до вимог п. 13 ч. 1 ст. 7, ст. 20, ч. 1 ст. 2, п. 2. ч. 3, ч. 5 ст. 42 КПК мають бути також роз’яснені положення ст. 4 Закону України «Про судову експертизу». В ній зазначено, що правильність висновку експерта, крім іншого, забезпечується присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи. Аналогічне право обвинуваченого передбачено і в п. 2.13.2 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи (Наказ МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.).
В разі роз’яснення та забезпечення цього права у підозрюваного, обвинуваченого, що присутній при призначенні та проведенні експертизи, також з’являється можливість ставити на вирішення експерта питання, висловлювати зауваження, тощо.
На практиці ці права майже ніколи не забезпечуються і про проведену експертизу обвинуваченого та його захисника, зазвичай повідомляють вже після закінчення досудового розслідування, що є порушенням права на захист, та підставою стверджувати про визнання висновку експерта недопустимим доказом (п. 3. ч. 2. ст. 87 КПК).

2. При з’ясуванні повноважень особи що проводить експертизу
2.1. ч. 1. ст. 69 КПК України встановлено, що експертом у кримінальному провадженні є особа, яка:
– володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, (як само це встановлюється не зазначено і є підставою для заперечень захисту),
– має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи,
– якій доручено провести дослідження об’єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення та дати висновок з питань, які:
• виникають під час кримінального провадження,
• стосуються сфери її знань.
Ст. 11 Закону України «Про судову експертизу» встановлено, що не може залучатися в якості судового експерта особа:
– яка визнана в установленому законом порядку недієздатною,
– яка має не зняту або не погашену судимість,
– на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення або дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта.
Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством.
Ст. 9 Закону України «Про судову експертизу» встановлено що судовий експерт має бути:
– атестований та мати свідоцтво,
– зареєстрований в Реєстрі атестованих судових експертів що знаходиться на сайті Міністерства Юс­­тиції України (http://old.minjust.gov.ua/22253).
Особа або орган, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів.
А для судово-медичних експертів встановлені й інші вимоги, зазначені в п. 2.21.2 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи (Наказ МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.) відповідно до яких, судово-медичний експерт не має права брати участь у проведенні експертиз та слідчих дій, якщо він:
– є потерпілим, цивільним позивачем або відповідачем, свідком або перебуває в родинних стосунках, службовій чи іншій залежності від обвинувачуваного, потерпілого, ци­­вільного позивача або відповідача та їх представників, а також якщо наявні інші обставини, які дають підставу вважати, що він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результатах справи.
Таким чином, для того щоб стверджувати про проведення судової експертизи повноважною особою, стороною обвинувачення мають бути надані докази того, що нею перевірені всі вищезазначені обставини щодо повноважень судово-медичного експерта і що даних, які виключають можливість проведення саме цим експертом судової експертизи не виявлено, що майже ніколи не робиться.
Тому в захисника за таких обставин є всі підстави стверджувати, що висновок експерта проведено не уповноваженою особою, а тому такий висновок є недопустимим доказом.

2.2. Крім того, ч. 2 ст. 69 КПК визначає, що не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого.
На практиці, найчастіше експертизи призначаються до установ системи МВС, що надає адвокату можливість ставити питання про недопустимість експертизи як доказу з підстав відсутності незалежності експерта, який входить до одного й того самого відомства, що й слідчий, що призначає експертизу, яке очолює один керівник. Тому в експерта й слідчого може бути одна зацікавленість у розкритті злочину «у будь-який спосіб», а також наявний вплив на обох керівництва МВС.
Наприклад у вироку Красно­ли­манського міського суду Донецької об­­ласті від 22 листопада 2016 р. у справі № 236/2029/16-к (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62967478) зазначено: «…в порушення вимог ч. 2 ст. 69 КПК України здійснення експертного дослідження було доручено фахівцям відомчої установи МВС України – Донецькому НДЕКЦ МВС, що ставить під сумнів відсутність службової чи відомчої залежності експерта від органу досудового розслідування).

2.3. Слід звернути увагу й на те, що судова експертиза відрізняється від дослідження (зміст якого буває ідентичними) саме мірою відповідальності, що встановлена законом для експерта в разі його завідомо неправдивого експертного висновку, відмови без поважних причин від виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків, а також недотримання процедури роз’яснення такої відповідальності, прав та обов’язків експерта, яке не може проводитися формально.
Ч. 2 ст. 102 КПК встановлено, що у висновку експерта обов’язково має бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків. Вимога попередження про відповідальність міститься також у ст. 4 Закону «Про судову експертизу», ст. 70 КПК, п. 3.2.7 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи (Наказ МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.), тощо. Очевидно що особа не може сама собі щось роз’яснювати або сама про щось себе попереджати.
Роз’яснення прав і обов’язків, а також попередження про встановлену Законом відповідальність покладено на слідчого, прокурора (ч. 3 ст. 223 КПК). Цього на практиці майже ніколи не роблять.
Власноручний підпис експерта про те, що йому відомі статті КК про відповідальність, або його права та обов’язки – не є попередженням належних офіційних осіб (ч. 3 ст. 223 КПК), про суть відповідальності та її наслідки.

Якщо будь-якого учасника процесу, хоч би він був професором права, під час допиту попереджають про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих відомостей, роз’яснюють його права та обов’язки, так само ця процедура має бути дотримана і щодо експерта

Чого в більшості випадків належним чином не робиться, що є черговою підставою стверджувати про те, що висновок експерта з такими порушеннями є недопустимим доказом.

3. При проведенні та оформленні експертиз
3.1. У п. 4.2. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (Наказ МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.) зазначено, що судово-медичний експерт встановлює особу обстежуваного за паспортом чи іншим документом, що його замінює. Це робиться не завжди та надає захиснику підстави стверджувати, що експертизу проведено щодо невідомої особи, а тому висновок експерта є недопустимим доказом.
Майже ніколи не зазначається час проведення експертизи (п. 2 ч. 1 ст. 102 КПК), а тільки дата.

3.2. Ч. 3 ст. 101 КПК встановлено, що висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження.
Дуже часто, особливо під час судово-медичних експертиз, експерт не проводить жодних досліджень, не знайомиться з матеріалами кримінального провадження, а переписує у висновок експерта дані судово-медичного обстеження, що прямо суперечить вимогам безпосередності.
Навіть для того, щоб використати дані акта медичного обстеження, він має бути експерту направлений слідчим (прокурором), а з власної ініціативи експерту це робити забороняється (ч. 4 ст. 69 КПК). Тому адвокату слід звертати увагу на те, що направлялось експерту для проведення експертизи і хто це направляв.
За необхідності слід вимагати надання супровідних вихідних документів слідчого (прокурора) та вхідні документи експерта, а також звертати увагу на те, що стосовно цього зазначено у вступній частині експертизи.
В одній зі справ я заявив таке клопотання:
«Згідно з п. 3.2 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи (Наказ МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.) у вступній частині висновку експерта має бути зазначено: прізвище, ім’я та по-батькові, вік, місце проживання, документ, що посвідчує особу (при експертизі потерпілих, обвинувачених та інших осіб), назва і номер кримінальної справи, кількість томів та листів справи, перелік об’єктів та зразків, що надійшли на експертизу (при експертизі за матеріалами справи та експертизі речових доказів).
Нічого з цих вимог в описовій частині експертизи немає. Немає жодних відомостей про направлення якихось медичних документів, або самої потерпілої. Тому зазначена експертиза є недопустимим доказом».
В іншій справі я звернув увагу суду на те, що в супровідному листі (з підписом про отримання) експерту направлялася лише копія постанови слідчого про призначення автотехнічної експертизи. В змісті експертизи також не було жодного посилання на матеріали кримінального провадження, а лише на ті данні, що навів у постанові слідчий. Таким чином висновок експерта не ґрунтувався ані на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо, ані на результатах дослідження ма­­те­ріалів.
На підставі цього подано клопотання про визнання висновку експерта недопустимим доказом.

3.3. Захиснику слід звертати увагу на дотримання правил оформлення висновку експерта, який має містити вступну, описову, дослідну час­тину та висновки. Кожна з частин викладається з дотриманням встановлених вимог.
В одному з проваджень судово-медичний експерт переписав у своїх висновках дані з постанови слідчого та виклав відповіді на його питання, взявши їх з раніше проведеного дослідження. При цьому дослідна частина експертизи, яка повинна містити докладний опис процесу дослідження і всіх виявлених при цьому фактичних даних з вказівкою методів та методик, що застосовувались (ч. 1 ст. 101 КПК), взагалі була відсутня.
Це дало підстави завити про ви­знання висновку експерта недопустимим доказом.

3.4. Ч. 4. ст. 69 КПК встановлено, що експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи.
В моїй практиці трапився випадок, коли у висновку судово-медичної експертизи було посилання на медичну карту хворого, яка згідно з супровідними документами йому не направлялася, і не могла бути направлена, оскільки в матеріалах кримінального провадження були відсутні дані про попереднє витребування слідчим якихось медичних документів (що й мали бути направлені на експертизу). На підставі цього захистом було заявлено клопотання про визнання висновку експерта недопустимим доказом.

3.5. Відповідно до ч. 5 ст. 101 КПК висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.
У рішенні від 30 червня 2008 р. по справі «Гефген проти Німеччини» (скарга № 22978/05) Європейський суд з прав людини вперше застосував вироблену Верховним Судом США доктрину «плодів отруєного дерева», відповідно до якї, якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть такими ж. У разі застосування цього принципу адвокату слід зважати на правову позицію, вироблену ЄСПЛ у п. 73 згаданого рішення:
«Заборона на використання у будь-який спосіб на шкоду обвинуваченому відомостей, отриманих з фактів, про які стало відомо в результаті незаконних дій представників держави (так звана доктрина «плодів отруєного дерева») міцно вкоренилися в правовій традиції Сполучених Штатів Америки … Докази мають бути виключені, однак, тільки якщо незаконність є безпосередньою причиною отримання доказів. Іншими словами, доказ виключається, якщо буде обґрунтовано, що без незаконних дій він не був би отриманий. Правило виключення не застосовується, якщо зв’язок між незаконними діями поліції і отриманням доказів настільки віддалений, що ефект їхнього впливу на результат розсіюється. Це той випадок, наприклад, коли поліція покладалася на незалежне джерело для відшукання доказів… або коли докази були б в кінцевому рахунку неминуче однаково виявлені, навіть без порушення будь-якого конституційного положення» (пер. – авт.)
У рішенні від 21 квітня 2011 р. по справі № 42310/04 «Нечипорук і Йонкало проти України» Єв­­ропейський суд зазначив (п. 259), що «… хоча вирішення питання про допустимість доказів є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінюванням загальної справедливості провадження, докази, здобуті за допомогою заходу, який визнано таким, що суперечить статті 3 Конвенції, потребують окремого підходу. Згідно з практикою Суду допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кри­мінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом».
Тому захиснику важливо встано­вити:
1) яким чином отримані документи, матеріали, на підставі яких проведено судову експертизу,
2) чи оглянуті та долучені вони до кри­­мінального провадження в якос­ті речових доказів,
3) чи відкривалися вони стороні за­­хис­ту відповідно до вимог ст. 290 КПК?
В одному з кримінальних проваджень моє обґрунтування необхідності визнання висновку експерта недопустимим доказом було таким:
«Всупереч вимогам ст. 358 КПК України, судом не було досліджено та оголошено відомостей, що містяться у медичних документах, які лягли в основу висновків судово-медичної експертизи. Вони не визнавалися речовими доказами. Їх не відкривали стороні захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий в порядку, встановленому цим Кодексом.
В матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які дані, які б свідчили про те, що слідчим в передбаченому законом порядку було витребувано з медичного закладу чи отримано дозвіл слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, які були використані судовими експертами для проведення дослідження.
Таким чином, всупереч вимогам ст.ст. 93, 101 КПК України, слідчим не було зібрано у встановленому законом порядку жодних медичних документів та відповідно не надано їх експертам для проведення експертизи.
Висновки експертиз не можуть ґрунтуватись на доказах, які визнані судом недопустимими, тому, вказаний у вироку висновок судово-медичної експертизи не відповідає вимогам ст. 101 КПК України, і суд першої інстанції не вправі був посилатись на нього, як на допустимий доказ вини обвинуваченого Д.»
Саме такий висновок зроблений в ухвалі Апеляційного суду Івано-Фран­­ківської області по справі № 344/11594/13-к від 9 вересня 2014 р. (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40438120).
У вироку Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2016 р. по справі № 344/4693/15-к (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59790790) зазначено:
«…Відповідно до ст. 92 КПК України, п. 25 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Капо проти Бельгії» (Capeau v Belgium), № 42914/ 98 від 13.01.2005, у кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом в світ лі пункту 2 статті 6, і вимагає воно, окрім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення
Опис речей і документів, які вилученні на виконання ухвали слідчого судді від 14.01.2015, матеріали кримінального провадження не містять. Медичні документи речовими доказами у даному кримінальному провадженні не визнавалися, стороні захисту на виконання вимог ст. 290 КПК України не надавалися.
Аналогічно у позапроцесуальний спосіб слідчим листом витребувано з СШНМД копію карти виїзду 05.10.2014 для надання медичної допомоги … та без будь-яких підтверджуючих отримання документів копію карти виїзду долучено органом досудового розслідування до матеріалів справи.
За таких обставин висновок судово-медичної експертизи № 73 від 02.02.2015–02.03.2015 щодо наявних у … тілесних ушкоджень є недопустимим доказом, оскільки ґрунтується на медичних документах, отриманих з порушенням установленого ст.ст. 159, 160, 163, 165 КПК України порядку».
В ухвалі від 6 липня 2016 р. по справі № 761/26986/14-к ВССУ дійшов висновку (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58850691):
«… встановлені судом обставини щодо порушення порядку вилучення та огляду речових доказів дійсно викликають сумнів в наявності слідів злочину на речах, одягу обвинувачених в момент затримання осіб та вилучення речей за відсутності фіксації їх стану під час вилучення щодо наявності чи відсутності слідів, які в подальшому стали предметом дослідження в ході експертиз.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що протокол затримання, протокол огляду від 22.01.2014 щодо …, протокол затримання … від 22.01.2014, вилучені у них речові докази згідно постанов слідчого від 29.03.2014, 14.04.2014 не можна вважати допустимими доказами, оскільки отримані з порушенням встановленого порядку КПК України.
Оскільки речові докази у справі, які були отримані з порушенням встановленого порядку та стали предметом дослідження судово-медичних експертиз, визнані судом недопустимими доказами, то висновки судово-медичних також правильно визнані судом недопустимими доказами.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що у суді апеляційної інстанції експерт …, підтримавши висновки експертиз № 40,41 від 27.02.2014 року, висновки експертиз № 120,121 від 11.04.2014 року, пояснила, що для дослідження слідчим їй надавалися лише вилучені речі підозрюваних, однак не направлялися зразки крові від трупу невідомого чоловіка для порівняння, а через відсутність такого об’єкту порівняння відсутня й сама можливість порівняння та не було встановлено групову належність крові.
… За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції про визнання недопустимими зазначених доказів».

3.6. Адвокату-захиснику також варто ставити під сумнів методики, застосовані при проведенні експертизи, а також заявляти, що стороною обвинувачення не надано доказів того, що ці методики перевірені на предмет їх допуску для застосування при проведенні експертизи згідно з Реєстром методик проведення судових експертиз, доступним на офіційному сайті Мінюсту (http://old.minjust.gov.ua/22253), без чого висновок експерта є недопустимим доказом.

3.7. Судовий експерт не може виходити за межі своїх повноважень.
В одному з клопотань з цього питання захистом зазначено: «Дії судмедексперта мають відповідати вимогам: п. 16 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 р. – Перед судово-медичним експертом можуть бути порушені питання лише про стан здоров’я підсудного та про можливість надання йому медичної допомоги – амбулаторної, в умовах стаціонару чи в інших спеціально створених умовах.
А тому питання та відповідь – чи змінювала потерпіла рух чи ні – не входили до компетенції судово-медичного експерта. І суд не мав права посилатися на цю відповідь обґрунтовуючи про це свої висновки у вироку.
Таким чином, можна стверджувати, що законодавство України надає захиснику багато можливостей для того, щоб довести в кримінальному процесі, що чи не кожний висновок судового експерта отриманий з порушенням встановленої процедури і є недопустимим доказом.
Цьому сприяє усталена слідчо-судова практика, в якій більшість з перелічених питань взагалі не обговорюються, а часом вимогами закону просто нехтують. І захисники також не сприймають їх за порушення.
Сподіваюсь що ці поради допоможуть колегам-адвокатам здобути не одну перемогу в процесі.
Бажаю успіхів!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *